Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

«Чи не здається вам, Андрію Микитовичу, що ви себе поховали?»

На що Зорін відказав:

«Помирати, то з музикою.»

На щастя, небезпека виявилася тільки в потерпанні за свою творчу долю.

Патон запам’ятав Зоріна, бо коли приїхав на Україну академік Лаврентьєв [27] [27] Лаврентьєв Михайло Олександрович — академік Академії наук СРСР, Герой соціалістичної праці, лауреат Державних премій СРСР, Президент Сибірського відділення АН СРСР; видатний вчений в галузі механіки, механіки вибуху, гідродинаміки. —«батько» Сибірського відділення Академії Наук СРСР, то на бесіду з ним він запросив саме його.

«Нехай приїде отой метикуватий, що тут мене переконував, — сказав він директорові ІГТМ, який пропонував на розмову з гостем Абрамова. — Він уміє аргументовно доводити.»

Зустріч з Лаврентьєвим — спеціалістом з механіки вибуху та гідродинаміки тривала більше години. Вони швидко порозумілись. Тому сприяло захоплення Зоріна ще з юних літ механікою. На початку шістесятих він з допомого професора Розовського навіть розробив новий прийом в механіці, який згодом використають при вирішенні проблеми нерівномірності згоряння твердого палива ракет. Та й в основі його кандидатської лежала розшифровка ірраціональних функцій інтегрального оператора, яку визнали такі провідні вчені в цій галузі, як академік Моссаковський та професор Лехницький.

Отож вони з Лаврентьєвим розуміли один одного з півслова. Йшлося в основному про те, як використати механіку для розв’язання проблеми викидів на вугільних шахтах.

Попри очікування, Президент Сибірського відділення АН СРСР виявився людиною товариською і відкритою. Він з гіркотою казав, що доля науки, на жаль, залежить від філософів. Що мав на увазі Лаврентьєв, неважко було здогадатись — вирішували-бо все ті, хто обслуговував марсистсько-ленінську філософію. Навіть розповів Зоріну анекдот.

У якійсь канібальській країні дикун продавав на базарі мізки: вченого по п’ять доларів за кілограм, філософа — по п’ятдесят. Білий турист поцікавився:

«Чому так дорого коштують мізки філософа?»

Дикун відказав:

«Знав би, ти скількох треба забити філософів, аби отримати один кілограм мізків.»

На цій іронічній ноті вони й розпрощались.

Тим часом погляд Зоріна знову зупинився на листі з Комітету.

«Це що, вже остання сходинка? — майнула думка. — Чи кінець старого й початок нового тунелю?»

Він натис кнопку виклику секретарки. Та зайшла, не приховуючи подиву, адже до обідньої перерви залишалося цілих півгодини.

— Поїдьте на вокзал та купіть квиток до Москви на сьогодні,— сказав Зорін, дістаючи гроші.

До Москви Зорін прибув п'ятнадцятого і з вокзалу поїхав прямо в Комітет з відкриттів.

Потоцький Володимир Вікторович, експерт Комітету, зрадів йому.

— Я вже збирався вам телефонувати, — сказав він з полегшенням. — Все має відбутися завтра, о тринадцятій. Ходімо.

Вони піднялись на третій поверх, де була кімната голови Комітету Наяшкова. [28] [28] Наяшков Іван Михайлович — голова Держкомітету з винаходів та відкриттів при Державному Комітеті науки і техніки СРСР.

— Це дійство має свою, визначену раз і назавжди процедуру, — мовив Потоцький. — А я мушу ввести вас у курс, аби все відбулося без несподіванок. — Він відімкнув високі білі двері.— Прошу, заходьте.

Вони опинились у напівокруглій залі з високою — в чотири-п’ять метрів ліпною стелею, паркетом з дорогої деревини і ще одними різьбленими дверима, що вели в кабінет Наяшкова.

— Це — щось на зразок накоплювача, — пояснив Потоцький. — Тут збираються члени Комітету, автори, преса.

Потоцький відімкнув і другі двері.

Приміщення голови Комітету можна було назвати й залою, мебльованою столом господаря і довгою приставкою до нього. Зорін нарахував за тим столом-приставкою двадцять п’ять крісел.

— Тут сидітимуть члени комісії,— пояснив Потоцький. — Ви стоятимете ось де… — він показав на протилежну від місця голови глуху стіну зі стендом для ілюстраційного матеріалу. — Ваші співавтори розмістяться на кріслах вздов стіни, де сидітимуть також запрошені.

На мить хтось ніби пересмикнув час і довгий, метрів на десять, кабінет Наяшкова перетворився на крутий тунель, яким він — Зорін дерся з важкою заплічною торбою. Йому навіть здалося, що промінь коногонки попереду вже розмивався денним світлом.

— Щось не так, Андрію Микитовичу? — повернув його до тями Потоцький.