Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

До нього підходили незнайомі люди, тисли руку, але це все відбувалося в якомусь напівтумані. Кудись подівся «двійник», залишивши його напризволяще. Він ніяково посміхався, дякував.

Та раптом знадвору долинуло «вжик, вжик». Там чистили сніг. З тим у свідомості спалахнула картина дитинства: ось він, десятирічний хлопчик, в ранкових сутінках допомагає мамі згрібати сніг біля будинків, у вікнах яких ще не світилося. Мороз щипає ніс, щоки, проникає за комір благенького пальтечка, холодить шию, а крізь зав’язану вушанку долинає «вжик, вжик»— шурхіт важкої грабарки по заледенілому асфальту.

— Отямтесь, Андрію Микитовичу, — почувся знайомий голос. То був Пєтухов, котрий близько чотирьох годин очікував у фойє.— Як я зрозумів, Бог милував? — сказав Гнат Макарович.

— Милував, — відказав Зорін. Він тільки тепер завважив, що на його колезі й цього разу була червона краватка. Інших той не носив і, мабуть, не мав. На всіх зібраннях і конференціях, на яких Пєтухову часом доводилося й головувати, його справне обличчя завжди прикрашала червона краватка, як натяк на прізвище.

Останнім підійшов Соколов. Потиснувши їм з Пєтуховим руки та привітавши з перемогою, він сказав:

— Протокол буде готовий завтра-післязавтра. Але, крім того, ми ще й потелефонуємо їм — в Комітет. Чи визнають вас всюди — хтозна… Але те, що вас визнали тут у нас — також немало. Принаймні, ми даємо добро на розсилку вашої заявки всім провідним ученим світу. — Поміркувавши, Соколов додав — Гадаю, ми не помилились. — Він уже намірився був іти, та раптом запитав — У вас до мене особисто запитання є?

— Є, — відказав Зорін. — А чому голосування було нетаємним?

Соколов усміхнувся.

— Бачите… Тут, — він окинув поглядом спорожнілу залу, — сиділи тільки академіки та члени-кореспонденти — люди… Ну, ви самі розумієте… Від кого їм критись? Один від одного? Від вас? Нащо?

Зорін завважив, що чоловік цей не здавався вже таким моложавим. Йому, напевне, було близько шістдесяти. В очах його вгадувалася втома — не від кількагодинного головування, а значно глибша. Він не був типовим «генералом» від науки, з якими Зоріну доводилося часом зустрічатись. Це був трудар, але трудар, якому доля вповні платила за його чесний труд. Таке трапляється рідко. Коли вони вже самі залишилися з Пєтуховим в залі, аби познімати зі стенда графіку, той поцікавився:

— А чого Александров пішов?

— Хтозна, — відказав Зорін.

Раптом в пам'яті виник діалог між ним і Докукіним після виступу на Президії Академії наук сім років тому. Розмова відбулася у нього в номері, за преферансом.

«Знаєш, я тобі по-доброму позаздрив, — звірився тоді Докукін. — Ти так красиво підніс свою розробку… А в мене вийшло якось блякло».

«У вас теж ловко вийшло, — втішив Докукіна Забігайло — третій партнер з преферансу. — Просто Андрій своє виспівав, а ви доповіли».

«Мабуть що», — погодився Докукін.

А Зорін, згадавши, як несподівано тоді злетіло з вуст Потураєва, що виступатиме він, подумав, що то була чиста випадковість. Він міг би й не виступати.

…Вечеряли в ресторані.

Пєтухов, розливаючи горілку в чарки, зауважив з усміхом:

— Кажуть, від радіації допомагає…

Щось перевернулося в душі Зоріна після іронічного зауваження колеги. На мить він відчув себе пішоходом, що йшов шляхом від Єнакієвого до Чорнобиля. Той шлях пролягав в іншому вимірі, мав колір страждань, жаху і крові, а Зорін був одним з великого людського потоку. Та якщо інші не знали, куди йдуть, то він знав; йому пекло руку, що її колись потиснув Александров.

Дзенькнув кришталь келихів.

— За успіх! — сказав Гнат Макарович.

— Будьмо, — відказав Зорін.

Коли вони спустошили тарілки з заливною рибою і Пєтухов наповнив чарки вдруге, Зорін озвався:

— Ви цікавились, чого пішов з засідання Александров.

— Так…

— А запитати слід про інше: чого він — учений-атомник прийшов на засідання секції з раптових викидів?

— Ну, він — чільний член найвищого форуму…

— Ні, не тому. Він просто знає цю роботу.

— Звідки?

— Сім років тому я доповідав про це на Президії Академії наук і підписав йому свою монографію.

— Он воно що… То виходить, він прийшов, аби вас підтримати.

— Не виключено.

— Це велика честь. Тоді давайте вип'ємо за Александрова; щоб його зірка, яка донедавна так яскраво палала, не надто швидко закочувалась!

— Зірка-полин… — зауважив Зорін, торкаючись своїм келихом келиха Пєтухова.

— Це щось із Біблії?