— Є там таке. А полин і чорнобиль — те ж саме.
— Атож, не позаздриш чоловікові,— мовив Пєтухов. — Кажуть, що то його реактор. Хотів, як краще…
— Хотів, — відказав Зорін з сумнівом.
— В газетах писали, що на випробування атомного човна з його реактором він взяв з собою сина.
«Так ось чого учений з борідкою так допитувався, чи я власноручно здійснював апробацію способу, — подумав Зорін. — Встановлюючи істину, він водночас і лестив Александрову.»
Принесли друге. На великій тарелі, крім картоплі-фрі з відбивною, лежало потроху зеленого горошку, буряка та моркви.
По третій випили мовчки й заходилися біля відбивних. Обличчя Пєтухова розпашіло, але завдяки яскраво-червоній краватці це не надто впадало в очі. «Він знає цю свою особливість, — майнуло в голові у Зоріна. — Того й носить такі краватки».
— Може, я помиляюсь, — озвався Зорін, — але мені здається — біда Александрова в тому, що впевненість у своїх наукових розробках він переніс — ні, поширив, на тих, хто впроваджує їх у практику. А там зовсім інші люди. Ви самі знаєте, скільки наукових методик було загублено виробничниками…
— Так, авжеж, — погодився Гнат Макарович. — Там на кого натрапиш. — Він вилив решту в чарки. — Мо’, ще одну? — кивнув на порожню пляшку. — Скільки того життя?!
Зорін, в якого добряче вже шуміло в голові, сказав:
— Ну, якщо від радіації допомагає, то чому б і ні? А тільки не цілу пляшку, а по сто п’ятдесят.
— До речі, як у вас там після Чорнобиля? — посерйознішав Пєтухов.
— А як? — Зорін на мить замислився. — Вже й фольклор чорнобильський з’явився: «Пожурились українці — ні в кишенях, ні в ширінці».
— Нічого собі жарт! — усміхнувся Пєтухов.
Вони замовили ще по сто п’ятдесят, потім — по смаженій качці і ще раз по сто п'ятдесят. Пєтухов розслабив краватку. На ту пору в ресторані вже почалися веселощі — заграв оркестр, з'явилися на танцмайданчику пари. Пєтухов пішов запросити до танцю якусь жінку, а по тому сказав, що в нього «душа бажає» ще. І тут у Зоріна ввімкнувся «запобіжник» — «Досить.» У офіціанта, що з’явився на поклик Пєтухова, він зажадав рахунок, та коли той назвав суму, Гнат Макарович схопив Зоріна за руку, не дозволяючи платити, і розплатився сам.
Вони розійшлися по номерах під звуки ресторанного гомону.
…Постукали. На порозі стояв Пєтухов.
— Явний був перебір учора, — сказав він після привітання. — В номер прийшов на автопілоті. Нічого не пам’ятаю.
— Навіть як танцювали? — усміхнувся Зорін.
— А хіба було таке?
— Авжеж. До речі, з путньої молодицею. Там прийшла компанія. Чийсь день народження відзначали.
— Ну й ну! Мо’, похмелимось. У мене є.
— Ні,— сказав Зорін, — я ніколи не похмеляюсь. Треба б кави десь міцної…
Він завважив, що повне обличчя колеги цього разу змарніло; надто це впадало в очі на тлі яскравої краватки.
Пєтухов сів у крісло і враз кудись поділася легковажність, що випромінювала його постать. Це знову був відомий кожному гірникові вчений.
— Ви гадаєте, протокол справить враження на тих із Комітету? — озвався Гнат Макарович.
— Авжеж. Найвища експертиза!
— А вони додадуть його до заявки, коли розсилатимуть?
— Хто зна… Було б непогано. У світі дослухаються до нашої Академії наук.
Зорін пригадав розмову з американським ученим-гірником в Німеччині після семінару з проблем викидів вугілля.
«Чого у вас так мало публікацій, присвячених викидам?»— поцікавився в нього Зорін.
«Пласти, де багато викидів, ми просто не розробляємо, — відказав американець. — А відтак нащо їх і вивчати?»
«А де небагато?»
«А там, де небагато… Ми користуємось вашими розробками», — з доброзичливою іронією відказав американець.
Соколов сказав правду: в Комітеті з винаходів та відкриттів уже знали про рішення секції Президиї Академії наук. Знайомий їм Володимир Вікторович Потоцький на запитання Пєтухова, чи не виникли ще якісь формальності, відказав:
— Та ні, вже все.
— А отой протокол секції… Ви його додасте до заявки, коли розсилатимете її.
— Ні. Це був би вже тиск на експерта, — відказав Потоцький. — Мовляв, люди з такими іменами «за», а ви що — проти?
— Так-так, справді,— погодився Пєтухов. — До побачення.
— Хай щастить, — відказав Потоцький.
1
Будинок Інституту геотехнічної механіки було споруджено в кінці шістдесятих на високому пагорбі. З його просторих вікон відкривалася панорама Дніпра, Придніпровського житлового масиву на лівому березі, коса й острівці з пляжами, а на фарватері завжди плив чи теплохід, чи «Комета» на підводних крилах, що курсувала між Дніпропетровськом і Запоріжжям.
Читать дальше