Іван Котляревський - ЕНЕїДА

Лигар ударом макогона

Дух випустив із Емфіона

І сам навіки зуби стяв.

Лутецій б'є Іліонея,

Ціней Арефа, сей Цінея,

Один другого тасовав.

Ремул рутульської породи,

Троюрідний був Турну сват,

Хвастун і дурень од природи,

Що він робив, то все невлад;

І тут начав щосил кричати,

Троянців лаять, укоряти,

Себе і Турна величать:

"Ага! проклятії поганці,

Недогарки троянські, ланці!

Тепер прийшлось вам погибать.

Ми вас одучим, супостати,

Морити вдов, дурить дівок,

Чужії землі однімати

І шкодити чужий садок.

Давайте вашого гульвісу,

Я вмить його одправлю к бісу.

І вас подавимо, як мух;

Чого прийшли ви, голодрабці?

Лигать латинськії потапці?

Пождіть, - ваш витісним ми дух!»

Іул Енейович, дочувшись

До безтолкових сих річей,

Як шкурка на огні надувшись,

Злость запалала із очей.

Вхопив камінчик, - прицілився,

Зажмурив око, - приложився

І Ремула по лобу хвись!

Хвастун бездушний повалився,

Іул сердечно взвеселився,

А у троян дух ожививсь.

Пішли кулачні накарпаси,

В виски і в зуби стусани;

Полізли тельбухи, ковбаси,

Всі пінили, як кабани.

Всі роз'ярились через міру.

По-сербськи величали віру,

Хто чим попав, то тим локшив.

Піднявся писк; стогнання, охи.

Враг на врага скакав, мов блохи,

Кусався, гриз, щипав, душив.

Служили у троян два брати,

Із них був всякий Голіаф;

Широкоплечий і мордатий,

І по вівці цілком глитав.

Один дражнився Битіасом,

Із Кочубейським він Тарасом

Коли б заввишки не рівнявсь;

Другий же брат Пандаром звався

І вищий од верстви здавався,

Та в'ялий, мов верблюд, тинявсь.

Два брати, грізні ісполини,

В бою стояли у ворот,

Дрючки держали з берестини

І боронили в кріпость вход.

Вони к землі поприсідали,

Троянці ж в город одступали,

К собі манили рутулян.

Рутульці зрять - навстяж ворота,

Прожогом в кріпость вся піхота

Спішить насісти на троян.

Но хто лиш в город показався.

Того в яєшню і поб'ють;

Битіас з братом управлявся,

Безщадно кров рутульську ллють.

Рутульці з криком в город пруться,

Як од серпа колосся жнуться.

Як над пашней хурчать ціпи,

Так ісполинськії дрючини

Мозчили голови і спини

І всіх молотять, мов снопи.

Побачив Турн таку проруху,

Од злості ввесь осатанів;

Здригнувсь, мов випив чепуруху,

К своїм на поміч полетів.

Як тілько в кріпость протаскався,

Тузити зараз і прийнявся,

Хто тілько під руку попавсь:

Убив він з Афідном Мерона

І зо всього побіг розгона,

Де Битіас в крові купавсь.

З наскоку тріснув булавою

По в язах, великан упав,

Об землю вдаривсь головою

І кріпость всю поколихав.

Реветь, і душу іспускаєть,

І воздух грімом наповняєть;

На всіх напав великий страх!

Не спас ні рост, ні сила многа,

Пропав Битіас, мов стонога;

І ісполин єсть черв і прах.

Пандар погибель бачив брата.

Злякався, звомпив, замішавсь

І од рутульська стратилата

Якмога швидше убиравсь.

Проміж оселею хилявся,

Тини переступав, ховався,

І щоб од Турна увильнуть,

Ворота зачинив у брами

І завалив їх колоддями,

Хотів од бою оддохнуть.

Но як же сильно удивився,

Як Турна в кріпості уздрів;

Тогді із нужди прибодрився

І злостію ввесь закипів.

«Ага! ти, шибеник, попався,

Без зву к нам в гості нав'язався, -

Пандар до Турна закричав. -

Пожди, от зараз почастую,

Із тебе виб'ю душу злую,

До сього часу храбровав!»

«Ану прилізь! - Турн одвічає. -

Келебердянськая верства!

Як б'ю я - брат твій теє знає,

Ходи, тобі вкручу хвоста».

Тут Пандар камінь піднімає

І в Турна зо всіх жил пускає,

Нирнув би Турн навіки в ад!

Но де Юнона не взялася

І перед Турном розп'ялася,

Попав богиню камнем влад.

Незриму чує Турн заслону,

Бодриться, скачеть на врага.

На поміч призива Юнону,

Пандара по лобу стьога,

І вовся з ніг його зшибає.

До мізку череп розбиває;

Пропав і другий великан!

Така потеря устрашила

І серце бодреє смутила

І самих храбрійших троян.

Удачею Турн ободрився,

По всіх усюдах смерть носив;

Як кнур свиріпий, роз'ярився

І без пощади всіх косив.

Розсік надвоє Філаріса.

В яєшню розтоптав Галіса,

Кріфею голову одтяв,

Щолкав в виски, штурхав під боки

І самії кулачні доки

Ховались, хто куди попав.

Троянці злеє умишляють,

Щоб преч із кріпості втікать;