Іван Котляревський - ЕНЕїДА

За очі ясні соколині,

Що здатний був до вечерниць,

Коли б мені твій труп достати,

І тіло білеє обмить,

І з похороном поховати,

До ями з миром проводить.

О боги! Як ви допустили,

Щоб і одинчика убили

І настромили на віху

Його козацькую головку;

Десь світ вертиться сей без толку,

Що тут дають і добрим тьху.

А ви, що Евруся згубили,

Щоб ваш пропав собачий рід!

Щоб ваші ж діти вас побили,

Щоб з потрухом погиб ваш плід!

Ох! Чом не звір я, чом не львиця?

Чом не скажена я вовчиця?

Щоб мні рутульців розідрать;

Щоб серце вирвать з требухою.

Умазать морду їх мазкою;

Щоб маслаки їх посмоктать».

Сей галас і репетовання

Троян всіх в смуток привело;

Плаксивеє з синком прощання

У всіх з очей слізки тягло.

Асканїй більше всіх тут хлипав

І губи так собі задрипав,

Що мов на його сап напав.

К старій з поклоном підступивши,

На оберемок ухвативши,

В землянку з валу потаскав.

А тут кричать та в труби сурмлять,

Свистять в свистілки, дмуть в роги,

Квилять, брат брата в батька луплять,

В наскок яряться вороги.

Тут ржання кінське з тупотнею,

Там разний гомін з стукотнею,

Скрізь клопіт, халепа, сто лих!

Так в мідні клекотить гарячій,

Так в кабаці кричить піддячий.

Як кажуть, хоть винось святих.

Гей, музо, панночко цнотлива,

Ходи до мене погостить!

Будь ласкава, будь не спесива,

Дай поміч мні стишок зложить!

Дай поміч битву описати

І про війну так розказати.

Мов твій язик би говорив.

Ти, кажуть, дівка не бриклива.

Але од старості сварлива;

Прости! Я, може, досадив.

І в самій речі проступився -

Старою дівчину назвав,

Ніхто з якою не любився,

Не женихавсь, не жартовав.

Ох, скілько муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

Рутульці дралися на стіни,

Карабкалися, як жуки.

Тур, з ярості дрижав і пінив,

Кричить: «Дружненько, козаки!»

В свою троянці также чергу

В одбої поралися зверху,

Рутульців плющили, як мук.

Пускали колоддя, каміння

І враже так товкли насіння,

Що у рутульців хляв і дух.

Турн, бачивши троян роботу,

Як рать рутульськую трощать,

Як б'ють їх, не жалія поту,

Рутульці, мов в'юни, пищать,

Велів везти зо всіх олійниць.

Де тілько єсть, із воскобійниць,

Як можна швидше тарани.

Якраз і тарани вродились,

І воскобійники явились,

Примчались духом сатани.

Приставив тарани до брами,

В ворота зачали гатить;

Одвірки затряслись, мов рами,

І снасть од бою вся тріщить.

Турн сили вдвоє прикладає,

І тарани сам направляє,

І браму рушити велить.

Упала!.. Стуком оглушила,

Троян багацько подушила,

Турн в кріпость впертись норовить.

Біда троянцям! Що робити?

А муза каже: «Не жахайсь,

Не хист їх Турну побідити,

В чужую казку не мішайсь».

Троянці нап'яли всі жили

Та вмить пролом і заложили,

І груддю стали боронить;

Рутульці бісом увивались,

Но на пролом не посовались,

А Турн не знав, що і робить.

Троянець Геленор одважний

І, як буряк, червоний Лик,

Горлань, верлань, кулачник страшний

І щирий кундель-степовик.

Сим двом безділля - всяке горе,

Здавалось по коліна море,

Потіха ж - голови зривать.

Давно їм в голові роїлось

І, мов на поступки, хотілось

Рутульцям перегону дать.

Так Геленор з червоним Ликом,

Роздягтися до сорочок,

Між вештанням, содомом, криком,

Пробралися подуть тічок;

Рутульців добре тасовали

І од рутульців получали

Квитанцію в своїх долгах.

Лик тілько тим і одличився,

Що як до Турна примостився,

То з'їздив добре по зубах.

Но Турн і сам був розбишака

І Лика сплющив в один мах;

Із носа бризнула кабака,

У Турна околів в ногах.

А также пану Геленору

Смертельного дали затьору,

І сей без духа тут оставсь.

Рутульців се возвеселило

І так їх серце ободрило,

Що і негідний скрізь совавсь.

Натиснули і напустились,

Рутульці кинулись на вал,

Троянці, як чорти, озлились,

Рутульців били наповал.

Тріщали кості, ребра, боки.

Летіли зуби, пухли щоки,

З носів і уст юшила кров:

Хто рачки ліз, а хто просгягся,

Хто був шкереберть, хто качався

Хто бив, хто різав, хто колов.

Завзятость всіх опановала,

Тут всякий пінив і яривсь;

Тут лютость всіми управляла

І всякий до надсаду бивсь.