Григорий Тютюнник - Вир

— Воно, бачите, як в житті заведено: що кому дошкуля, той про те й розмовля. Може, людина й помиляється, приймаючи на дорозі стовп за чоловіка, та все ж таки в неї очі є і вона щось бачить.

Сергій знову замовк.

— Я й вас не люблю, — промовив він після деякої мовчанки. — Ви хоч і крутитеся в нашому селі, а по шкірі видно: городянин. Годинник, окуляри, блокнотик. Навіщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тільки Охрім як повернувся із фінської війни, то чоботи наваксував, в нагрудний карманчик ланцюжок повісив і кожному зустрічному хвалився, що він одер жав у нагороду іменні золоті часи за те, що взяв у по лон двох фінських генералів. Ну хто йому повірить, що він такий бойовий подвиг зробив, коли всі знають, що Охрім власної тіні боїться? Але хлопцям з чого посміятись, то посміятись, аби весело було. От вони його і просять: «Ну, покажи, Охріме, бо ми зроду золотих часів не бачили. Дуже вже нам охота на них подивитися, а головне, поглянути, що на них написано». — «Е, — каже Охрім, — не можна, бо на них номер військової частини проставлено, а це вже військова таємниця, і її не можна розголошувати. Самі подумайте: яка мені болячка із-за вашої цікавості під розстріл іти. Котра зараз година, сказати можу, а щоб показати, що написано, то краще і не просіть, бо не можу я присягу порушувати і не на те я був найкращим бійцем на всю дивізію Північного фронту». Просили хлопці, просили, нічого не виходить, а тоді Підстерегли — і вихопили той ланцюжок. — Сергій засміявся, весело підбив шапурину.

— Виявилося, що ніяких часів у нього немає, а до ланцюжка жіноча пудрениця причеплена, котру ба-ришні в сумочках носять, щоб, посеред вулиці зупинившись, красу наводити. От тобі — Xa-Xa! — і вся військова таємниця.

Сергій довго сміявся, витираючи кулаком мокрі від сліз очі.

— Отак — ха-ха!.. — Він усе ще ніяк не міг зупинити в собі сміх і тремтів плечима. — Отак і з вами буде: покрутитеся трохи в селі і втечете.

— Ну, це ти, Серьожо, перегнув. З вашого села я нікуди не піду. Мене ніхто сюди не посилав, я прийшов добровільно, а добровольці не тікають. А щодо твоїх думок про городян, скажу тобі одне: прошиб ти. Поживеш більше на білому світі — сам свою помилку побачиш.

Дорош зіскочив із підводи і, щоб трохи розім'ятися, пішов пішки. Щупленька постать його в захвиськаній болотом шинельчині на тлі чистого неба здавалася мізерною і сиротливою.

«Розгнівався, — подумав Сергій, дивлячись йому вслід. — Нічого. Зате буде знати, що я про нього думаю». Сергій закурив і їхав, понуривши голову, заглибившись у свої думи, перебираючи в пам'яті всі ті слова, які він сказав Дорошеві, розцінюючи їх з того погляду, наскільки вони могли образити його супутника. Але як він не рився в них, як не чіплявся, він не знаходив там чогось особливого, що б могло смертельно образити людину. «А, нічого нема. А якщо він такий тонкошкірий, то хай лубки понашива, щоб не так дошкуляло». Сергій закурив ще раз, весняний пустотливий вітер зірвав із цигарки іскру і кинув йому в рукав, іскра припекла так, що аж затріпав рукою. «Іч, влетіла, клята. Не помітив і коли, — усміхнувся Сергій і чомусь в цю хвилину подумав про Дороша: — Він або ж дуже хитрий, або дуже чесний. Поживем — побачимо». Сергієві скучно було їхати самому, він пустив биків на волю, хай собі тюпають помаленьку, а сам побіг до Дениса, що, сидячи на возі, між ділом, як то кажуть, чистив шомполом «ружжо».

— Ну, як ти тут? — запитав Сергій, і собі плигнувши на воза.

— їхати настобісило. Закурити є? Сергій вийняв кисет і передав його Денисові. Той закурив, відклав рушницю, сказав сумно:

— Зайця тепер трудно зустріти: озимина підросла. А дика качка вся на лиманах... У тебе щось є в торбині?

— А ти вже своє пожер?

Денис мовчки підняв шомполом пусту торбу, що валялася на возі.

— Ну, як твій керя? — запитав трохи згодом Денис. — Принеси його торбу, там должні ковбаси буть.

— Ніяких там ковбас нема. Нам сестра на двох харчі давала.

— Так в чом же діло? Візьми свою частку і неси сюди.

— Маєш кишку на дурничку?

— А що ж робити, коли вона пуста?

Сергій побіг до свого воза, взяв із торби шматок сала (один залишив Дорошеві), дві цибулини, кавалок хліба і приніс Денисові. Усівшись, вони смачно заходилися підвечерювати. Особливо не соромився свого їстівника Денис: чуже сало та хліб він уплітав за обидві щоки, так що на лобі аж піт виступив, цибулю гриз якось люто, як кінь сиру капусту, жирні брудні пальці обтирав об сорочку або просто облизував, прицмокуючи язиком.