Григорий Тютюнник - Вир

— Літом я тобі крижня підстрелю. Найжирнішо-го, — обіцяв Денис, не моргнувши оком. Сергій мовчав, тому що знав зарані, що Денис бреше і що ніякого крижня він не дасть.

Вечоріло. Сонце повернулося на західну околицю неба, купалося в попелястих тучах; вітер затих, степові облоги втрачали свою широчінь, вужчали; скрадливі чорні тіні рухалися звідусіль так швидко, що скоро не стало видно не тільки степу, а й дороги, по якій ішли бики. Незабаром у чорному степу, десь вдалині, стало примітне вогняну заграву.

— Чупахівка, — показав рукою Сергій в бік заграви.

— Скільки ще годин їхати? — поцікавився Дорош, відчуваючи голод і розташовуючись на возі, щоб перекусити.

— Години дві ще треба чукикати.

Дорош, розв'язавши торбинку, помітив відразу, що хлопці пообідали без нього, і це його неприємно вразило. «Стороняться. Нічого, звикнуть». Дорош поклав торбу собі на коліна, весело крикнув словами старої, давньої казки, яку він запам'ятав ще з дитинства:

— Ей, хто в лісі, хто за лісом — ідіть до мене вечеряти!

Сергій відмовився, а Дениса як на крилах принесло. Він з радістю кумувався і з Дорошевою торбиною і співчутливо, навіть з деяким жалем, говорив:

— Шкода, що ви так пізно приїхали. Якби зимою, — бабахнув би вам зайця на шапку...

Сергій відкликав Дениса вбік, схопив за петельки:

— Що ж ти, собачий тельбух, все село ганьбиш! Себе ганьбиш, нас у сором уводиш! Тобі мало було мого сала, так ти вде до людини пристав жувати, щоб тобі язик покорчило! Адже ми його до себе на обід не запрошували, а він нас запросив, і тобі не соромно було йти до нього?

— Соромно чужу жінку мацати, і то мацають, а святого хліба просити не гріх, — вирвався з цупких рук Сергія Денис і побіг до свого воза. Але Сергій 'не міг заспокоїтися. І вперше йому прийшла в голову думка, що, може, й справді не все так у житті, як йому думається. «От же хоч Дорош і городянин, а, бач, поділився хлібом-сіллю, а ми, селюки, під полою зжували. От і розбери...»

Через дві години їзди добралися до Чупахівки. Петляючи по глухих вулицях, виїхали на головну, що вела до заводу. Над селом — тиша. В провулках застигав густа, як дьоготь, темінь. Чим ближче під'їжджали троянівці до заводу, тим виразніше долітав до них якийсь гомін, схожий яе то на шум машин, не то на вириво великої юрби людей, тим яскравіше розгорталися і освітлювалися величезні, запорошені вугільною пилюкою вікна заводу. З дворища, обнесеного високим парканом, повівало гострим, гнилим запахом жому і медвяним перепаленим духом малясу. В провулках троянчанам зустрілося багато підвід, навантажених жомом. На них сиділи дядьки, одні з них бадьорилися, перемовляючись між собою, інші, обіпершись ногами об війя, куняли, зморені сном. Біля заводських воріт видно як удень. Електричні вогні гарно освітлюють в'їзд у ворота і маленьку будочку, в якій несе варту охорона. «Ось де з дівками гуляти, — усе на світі видної» — з захопленням відкликнувся в думках Денис про електрику. Дорош постукав у будочку на прохідній. Віконечко відчинилося, і звідти висунулася кучмата голова.

— Пропуск є? — суворо запитала вона, пихнувши махорковим димом.

Дорош зам'явся: він не мав дозволу на в'їзд, але потім вирішив, що в таких справах найважливіше смілість і нахабство, і сказав грубо:

— Є. Відкривай.

— Давай сюди папір.

Дорош підійшов зовсім близько до віконечка, так, щоб на нього впало світло, поправив окуляри:

— Ви що, мені не вірите?

Охоронець пильно глянув на Дороша і, вирішивши, очевидно, що ця людина цілком заслуговує на довір'я, крикнув комусь у двір, щоб відкрили ворота.

Ворота відкрилися — і троянчани безборонне в'їхали на заводський двір. «Ну, через першу оборону прорвалися», — полегшено зітхнув Дорош, але радість його була передчасною: двір запрудили вози, вози і вози, як на ярмарку. Нескінченним чорним потоком розтікалися вони в різні кінці дворища, утворюючи пробки, що не розсмоктувалися не тільки по кілька годин, а й по 'кілька діб. Люди, покидавши худобу і позбиравшись у невеличкі гурточки, вели повільні, нудні розмови, так, для штуки, аби не проспати черги. Коли на них міцно налягав сон, вони замовкали, дрімаючи, а в цей час недремні мовчки затісувалися в чергу, щоб скоріше просунутися до жомових ям і покінчити із оцим безконечним, безнадійним чеканням. Деякі з них втискувалися щасливо й непомітно, але більшість виявляли, і тоді хто-небудь кричав у темряві:

— Микифор! Сюди!

Тріщали вози, сопіли бики, матюганилися дядьки, витручений із черги тихо лаявся: