Григорий Тютюнник - Вир

— Та й що воно ото з того вийде? — знову почувся Дорошеві висклявий голос Кузя. — Ти б спочатку розпалив огонь під казаном, а тоді воду носив. Та суху солому підкладай, а не сиру пхаєш. Хіба ж від неї розгориться?

Дорош вискочив із комірчини, стримуючи гнів, що вже бухав під грудьми, сказав:

— Ви, Павле Йосиповичу, можете йти додому. Сьогодні нічне чергування веде Кузь.

— А по яких це календарях?

— По артільних...

Дорош вийшов із корівника, метнув поглядом до контори, біля ганку стояла лінійка. Отже, Оксен повернувся. У сінцях контори Дорошеві зустрівся Григір, що зніяковів і якось несміло перегородив дорогу.

— Що таке? — здивовано зупинився Дорош. Григір відвів убік налиті тугою очі, лице його зробилося сумним і якимось безнадійним.

— Краще не заходьте до нього зараз. Пропав чоловік.

Дорош, нічого не розуміючи, потис плечима. В передчутті чогось недоброго ступнув у кімнату рахівника. Мимо Дороша спритно прошмигнув Бовдюг із загадковою усмішкою під рудими вусами. «Чого це вони, ніби з причастя?» Дорош глянув у куток: біля столу сиділи обліковець Улас Хомутенко, Сергій Золотаренко і Денис Кошара. Побачивши Дороша, вони змовницьки перезирнулися поміж собою, і по їх посмішках Дорош зрозумів, що сталося щось незвичайне. Він різко відкрив двері в кабінет Оксена.

Те, що він побачив, заставило його прийти в замішання: в кабінеті все було в такому безладді, ніби по ньому нещодавно пройшовся вихор. Стільці порозкидані, покривало стягнено із стола, пожмакано, кинуто на підлогу; чорнильниця розбита, фіолетові бризки з неї поквацювали білі стіни; шибка у вікні видавлена, і крізь неї влітає в кімнату вітер, ворушить на підлозі і на столі розкидані папери. На лаві, розкинувши руки, лежить Оксен; з чобіт капає на підлогу ріденька гря-зючка, лице блідо-сіре, очі закриті, груди високо підіймаються і грізно сопуть. Задушливий, кислий запах самогонного перегару витав над сплячим. Дорош, насупившись, деяку хвилю з гидливістю дивиться на Оксена, потім бере із кутка великий, розцяцькований квітами полив'яний глечик із водою і виливає п'яному на голову. Оксен, не відкриваючи очей, тріпає головою і, стискуючи руку в кулак, п'яно варзюкає:

— Р-риссю... Ма-арші...

І починає шукати правою ногою уявне стремено. Тоді Дорош знову наливає із відра в глечик холодної води і ще раз повторює попередню процедуру. Оксен неохоче підводиться, сідає на лаву, каламутними, нічого не розуміючими очима довго дивиться на Дороша і, плямкаючи губами, знову моститься, щоб лягти. Але Дорош не дає йому цього зробити, він бере його за петельки і починає трясти з такою люттю і з таким ошалінням, що в Оксена поступово світлішають очі, в них появляється щось схоже на розуміння ситуації.

— А, замісничок-заступничок, — п'яно усміхається він, хитаючись тулубом. — Ч-чого тобі треба?

— Де корм для корів, який ти обіцяв уранці?

— А я їх пор-розганяв. Хочеш, і т-тебе вижену? Оксен стає на ноги, але стоять йому важко, невидима сила водить його з боку на бік, жартуючи чи насміхаючись, пхає то в плечі, то попід боки, і він ніяк не може собі вибрати стійкої місцинки на підлозі.

Дорош бачить, що говорити з ним зараз безкорисно. Ганяючи поза шкірою жовна, виходить із кабінету. На ганку його зустрічає переляканий Григір, в розпачі б'є себе руками об поли.

— Пропав чоловік!.. Ніколи ж такого не було, а це на тобі.

— Де він так набрався?

— Та на хуторах же, щоб вони й до завтрього не достояли. Там же люди, товаришу Дорош, такі, що... Одним словом, самогонщики. Не будеш пити — ножакою зуби розціплять, а все одно наллють. Ви його й не виніть...

У словах Григора прозвучав жаль і хитро приховане прагнення вигородити свого голову із цієї скандальної історії.

— Таке з кожним може трапитися. Свої люди простять. Аби тільки щоб до району не доскочило, бо, як донесе хто, — буде біда. Можуть комісію наслати. А кому ж воно такий клопіт потрібний. А його винуватить не треба. З кожним таке може трапитись... Я ось капустяного розсолу принесу, то зараз полегшає.

— Він прочумається й без розсолу, — з насмішкою в голосі проговорив Дорош, пригадуючи холодний душ, який було влаштовано для Оксена. — А ти краще порадь, що з худобою робити? Два дні стоїть не годована.

— У нас тут недалеко цукровий завод есть, — замріяно почав Григір. — Але, як кажуть, радіє кума, та дарма: той жом, який нам належав, ми вже давно вивезли і прокормили, а нового не дадуть...

— А якщо попробувати? — зараз же схопився за цю думку Дорош. — Кажіть, хай запрягають дві пари биків, зараз і виїдемо. Знайдіть також, будь ласка, їздових. Бажано спритних молодих хлопців! Даі Я, здається, бачив: у конторі сидить Сергій і з ним ще якийсь хлопець. От ви їх і покличте. А я збігаю на квартиру, прихоплю харчів на дорогу. — І Дорош швидкими кроками, майже бігцем, подався через городи додому.