Григорий Тютюнник - Вир

Уляна сиділа на піддашші і вилущувала квасолю в череп'яну миску. Йоньки дома не було, пішов ставити ятери на Ташань. Тепер він провадив риб'ячу комерцію і весь улов продавав німцям за марки. Йому давали не марки, а жалюгідні шилінги, а він і тому був радий: як не є, нові гроші, за них усе купиш. Перший раз торг закінчився невдало: у нього відібрали рибу і виштовхнули втришия з казино. Але згодом якийсь офіцер кинув шилінг. Ионька розохотився і гибів на річці за щупаками.

Уляна ненавиділа цю торгівлю і не торкалася пальцями до чужих грошей.

— Що це за гроші? — хмикнула вона, глянувши на шилінг, що сиротою лежав на Йоньчиній долоні. — З цинкової жерсті кружечок вигризли, орла намалювали — і вже гроші. Тьфу. Яка вдасть — такі й гроші.

Зате Йонька бігав по селу і всім показував шилінг.

— Кажуть, там за шилінг можна коня купити, — вихвалявся він.

Латочка оглянув монету, і очі в нього гнівно засвітилися:

— А ти, блат, дістань ще одну, то купиш паловоз...

«Усі сміються з нього, як з дурня, а йому байдуже, — з гіркотою думала Уляна про свого чоловіка. — Боже, боже, як ти не дав розуму змалку, то не даси і на старість».

У хлівці загуркотів кабанчик, кидав рилом пусте корито.

«Хазяйство розвів, обживається, а кому воно потрібне? Навіщо? Е-хе-хе. Краще бути бідним, зате чесним».

Уляна висипала з пелени квасолю і вже хотіла йти до хати, щоб налаштувати їжу кабанцеві, та й з місця не зрушилась: рипнувши хвірткою, у двір увійшла Юля. Чорний светр запружинив тіло, спідничка куценька, волосся на голові розшматоване, черевички на високих каблучках тісно обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарніла. Над чорним гофрованим светром крейдяно-біле обличчя і великі, застиглі в печалі очі.

— Здрастуйте, мамо.

Шкарубкими пальцями Уляна вилущила дві квасолини і два слова:

— Чого прийшла?

Юля, змівши сумочкою трав'яний натрусок і відгорнувши спідничку, сіла на східці. Зачувши її голос, із хати вийшла Орися. Покрите ластовинням вагітності обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з неї очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисі важко було перегинатися, але вона все ж таки дістала кущик квасолі і, вже лущачи, спідлоба глянула на Юлю, і ще більше погустішав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на неї око в око. Чуттям жінки Орися збагнула, що вона заздрить її материнству. «Вона також, мабуть, нещасна і нікого не любила в світі. Бо якби любила так, як я Тимка, то не пішла б на підстилку німецьким офіцерам», — подумала Орися.

Уляна перерубала їхню змову поглядів різким кивком очей:

— Питаю тебе, чого прийшла?

Юля затінилась віями, поклала сумочку на коліна:

— Поговорити мені треба, мамо... Уляна блиснула на Орисю:

— Іди до хати. Без тебе обійдеться. Орися іще раз зустрілася поглядом із Юлею, зачинила за собою сінешні двері.

— Хочу вам сказати, що я була поганою невісткою.

— Знаю. Далі що?

— Що не любила вашого сина. Він як черв'як на дорозі. Звивається, а любити не вміє. Розтоптала його — не помітила. А завтра виїжджаю. Нова дорога мені стелеться.

— Аби ти зашкопиртала на тій дорозі та й не звелася. Юля передихнула тільки раз, светр стискав пружинами.

— Може, й доведеться. Ніхто не знає сьогодні, що а йим буде завтра. Хочу на кімнатку глянути, де я була вашою невісткою.

Юля увійшла до світлиці і зупинилася біля порога. Нічого'не змінилося: при стіні обкута міддю скриня, роменські рушники, портрет Федота, тільки не у військовій формі (той портрет Уляна заховала у скриню), а в піджаку та сивій шапці, парубком, перед відходом до армії. Юля на секунду затримала погляд і відвернулась: не любила його ні живого, ні портретного. Стіл вастелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хміль. В опішнянському куманці — м'ята і гвоздики. Ліжко. Високе, в подушках — червоних, білих, голубих, квітчастих — трохи не до стелі. Орисині руки прибирають, спушують, складають, та спати нікому — хай... Може ж, повернеться... Тоді... Зараз Орися спить на лаві. Є у неї скриня-сундучок, на споді кришки — фотографія Тимка. Ходив із хлопцями на ярмарок у Зіньків та й «знявся» заради сміху: сидить Тимко в бешметі, схрестивши ноги, на розцяцькованому поясі — два кинджали, з-під кубанки чуб кільцюється. Очі здивовані, напружені, дивляться просто в об'єктив, а губи сердиті, чужі. Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися відкриє скриню, подивиться та й замкне: "Сиди ж там із своїми ножами, страшнюка", — поговорить, горюючи, і, поклавши голову на сундучок, довго гладить берестову кришку. Юля не раз підглядала Орисині обцілунки і, дивлячись тепер на сундучок, думала: «Вона замкнула там Тимків дух і кожного дня молиться йому, а що я залишаю в цій хаті? Що тут для мене дороге? Аж нічогісінько. Як приблуда-мандрівниця. Переночувала — та й далі. Проте була ж я тут невісткою. Замужньою жінкою. І щось тут від мене залишилось».