Григорий Тютюнник - Вир

— Темперамент, вас? Шльон, абер савтра, савтра. Гойте я пахато трінкен. Я, я. Пахато трінкен.

Юля стоїть на колінах в шматті чорних шовків, тіло як алебастр, з очей на груди скапує злість. У світлі ліхтаря киплять її несльозені очі, волосся розпущено по плечах, як у іспанки.

— Цьом, — передав їй повітряний поцілунок комендант і зачиняє двері, а Юля ріже залізом долоні, трясе грати. Місяць, пробившись крізь хмари, гойдається, як повішений, і вистелює кімнату трупним світлом. Юля страшна у тому світлі біля грат. Місяць закутався у бурку, а Юля опустилася на підлогу. Вона так ослабла, що мішала сон із дійсністю. Ввесь час їй ввижалися дракони, що лазять по стінах. То були тіні від дерев, але Юля не могла того збагнути.

Вранці вона прокинулась від бентежного почуття, що відразу облило всю її істоту, жахнуло серце, їй приснилося, що вона бродить понад прірвою і завмирає від страху, щоб не зірватися. Вона намагається відійти від прірви, а ноги ковзають і наближають до смерті, і от уже один крок — і її нема. В цей час вона прокидається.

«Це тільки уві сні нема виходу, — думає Юля, — а в житті е. І я зроблю, тільки не те і не тут».

Юля глянула на чорне мотуззя на гратах і здивувалася :

«А, це ге, що вчора? І чого уночі так страшно? Вдень зовсім не так. Усе бачиш по-іншому». Вона зірвала мотуззя і, зібгавши, викинула за вікно. Коли вона відчинила вікно, у кімнату плеснуло сонце, багато сонця, воно заграло на підлозі, на шафі, на дверях, і все в кімнаті заблищало, зажило, зарухалося. Юля здивовано дивилася на все, що її оточувало, і відчувала, що вона теж оновлюється, заспокоюється і що все стає на своє місце. Вона із подивом і торжеством, яке променіло в її очах, дивилася за вікно, все ширше і ширше розкриваючи очі, ніби те, що вона бачила там, побачила вперше і не могла раніше роздивитися, оцінити його, і воно відкривалося перед нею новим, кликало до себе, вабило і давало місце на цій землі. Нічна буря пройшла, на Ташані плюскотіла дрібненька хвиля, і вітерець, легенький і лагідний, ганяв по ній голубенькі жмурки, і було на ній стільки світла і сонця, що все голубе мішалося із світло-срібним, мерехтіло так, що від нього відскакувалисвітлі іскри.

Якісь жінки полоскали на тім березі білизну, і по їхніх ногах, руках і обличчях метушилися світлі бліки. Плавні, відбившись у воді глиняною стіною, стояли непорушне, як древній китайський мур, тільки верхів'я їхнє кивало гнідим купинням і вітер здмухував із нього легкий пух і ніжною хмаркою гнав понад вбда-ми. Верби жовтіли і слали на блакить води золоті ризи; кущі верболозу горіли жовтими люстрами, вузенькі листочки хиталися язичками свічок. Все ворушилося, шелестіло, мріяло під небом про життя, про вічне життя на землі.

Юля відійшла від вікна, глянула у скло рами, як у дзеркало, на своє розпатлане волосся і стала прибирати, вишукуючи на підлозі шпильки. В цей час у дверях появилася чисто зодягнена жінка років тридцяти і, глянувши на Юлю суворими і змученими очима, тихо,як монахиня, сказала:

— Пан комендант наказав, щоб ви йшли приймати ванну, — і подала Юлі м'які кімнатні пантофлі, шовковий строкатий халат і тонку шовкову сорочку.

Юля взяла акуратно випрасуваний халат і сказала:

«Добре». За чверть години, вимита, чиста, розрум'янена ванною, сиділа в своїй кімнаті і вже закінчувала туалет, коли зайшов Огто в мундирі і при хрестах. Він запитав, як їй спалося, але вона не розуміла по-ні-мецьки і не знала, що йому сказати, тільки подивилася на нього світлими єгипетськими очима і усміхнулася. Він зрозумів це по-своєму і став розстібувати мундир, взяв її за тверду пахучу руку і хотів вести до ліжка, але вона вирвала руку і, гидливо поморщившись, сказала:

— Не зараз. Я ще не звикла до вас.

Він кивнув головою і вийшов.

Юля деякий час сиділа непорушне, дивлячись витріщеними очима на стіну, і раптом відчула огидно-нудотний солодкуватий сморід і враз зрозуміла, що це запах німця, що, напевно, всі вони так смердять своїм вонючим потом, і, переборюючи приступ нудоти, підійшла до вікна, довго сиділа, глибоко вдихаючи запашне повітря пізньої осені. Потім покликала служницю і наказала, щоб вона принесла з квартири всі Юлині речі.

— Тепер я буду жити тут, — сказала Юля, дивлячись на служницю сухими злими очима, і раптом обличчя її пересмикнулось, і вона тупнула ногою:

Ну, чого виїріщилась?! Іди!

Служниця, опустивши очі, тихо вийшла.

Надвечір'я було теплим. Сонце сідало за верби у малинову млу. Коноплища розливали над оселями цибу-лячий дух, на городах мервились кучугури соняшникових шапок. Вітерець ртутними краплями ганяв на капустяних листках росу.