Одного разу за її наказом він перевіз її на другий берег Дніпра і, хоч йому було тяжко для рук, перехопив її одним духом, вона ж була незадоволена, хмурилась і не розмовляла. Вони посідали на піску, і він став розповідати, як йому сьогодні пощастило: він зловив такого сома, що коли його продати, то вистачить ходити в кіно хтозна й поки. Вона гнівно перебила його і спитала таке, що в нього забило дух і полізли очі на лоба:
— Ти знаєш, чого дорослі їздять на човнах за Дніпро?
— Гуляти, — висловився недогадливий рибалка.
— Цілуватися, дурень. Цілуватисяі Цілуватися! — і вона, як збожеволівши, хлестала його тюбетейкою по обличчі, і очі її горіли, як у молоденького тигреняти, а гострі зуби шкірилися, щоб укусити.
Відхлеставши, як хотіла, вскочила в човен і загребла на той берег. І скільки він не просив, щоб забрала його з пустельного берега, вона не тільки не вернулася, а й не глянула в той бік, і ще довго на голубій дніпровській хвилі червоніла, як маківка, її тюбетеєчка.
З того часу вона перестала зустрічатися з рибалкою і почала шукати знайомства з дорослими. Уже у восьмому класі віддалася морякові і завагітніла. Батько і мати зробили їй аборт і ночами сварилися, звинувачуючи одне одного в поганому вихованні своєї доньки.
З великою натугою Юля закінчила десять класів і на запитання батьків, чи хоче вчитися, відповіла, що жадає на вокзалі торгувати сельтерською водою, бо «там весело і багато приїжджих». Після такої заяви батько витяг із шафи підручник психології і прочитав розділ «Психологія юнацтва». Кілька днів приглядався до доньки, вишукуючи симптомів розладу, і, не знайшовши таких, викликав до себе в кабінет і сказав уже не як лікар, а як батько, що коли вона не піде вчитися, то він, незважаючи на її повноліття, поб'є на ній ременяку до пряжки. Вигляд у батька був рішучий, і Юля відіслала документи в медичний інститут.
Екзаменів вона не склала, але батько з матір'ю приїхали в Київ і все влаштували. Юля вчилася нехотя, цілими днями бродила з подругами по парках, задив-ляючись на військових, зустрічалася з багатьма, але не надовго і без серйозних намірів. Потім вона зустріла Федота, який тільки-но вилущився з військової школи, і так його затуманила, що за три вечори він вже благав стати його дружиною. Юля заплигала з радощів і трохи не кинула його кашкета в Дніпро. Наука настобісіла, блукання з різними кавалерами також, краще виходити заміж за командира, жити тихо і спокійно, не турбуючись ні за вбрання, ні за їжу. Того ж вечора вона зібрала свої речі в гуртожитку і крикнула:
— Дєвочкі, я виходжу заміж, — і, відкривши двері, показала зніченого Федота, що соромливо посміхався, порипував чобітьми.
...В залі знову заграла губна гармошка, але вже не сумну мелодію, як раніше, а маршову солдатську пісню із веселим приспівом, який дружно підхопили офіцери:
Юля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
Го-ля-ля-лягон-ля!
Го-го! Ля-ля-ля! Го-го-го-го!
Ці маршові пісні із диким тевтонським приспівом розбурхали хижу кров нації, і офіцери співали, вигукуючи та притупуючи ногами. Один з них знав смак джазової музики і вистукував ложкою по металевій тарелі, вигукував через два такти: «Оля-го!» —ще й притупував чоботом.
Загальний бешкет і дика пісня кидали есесівця О. кута в кут, очі його світилися, губи біліли і смикалися. Раптом він зупинився і, збиваючи в куточках уст білу піну, щось крикнув, тремтячими пальцями став розстібати кобуру. Офіцери кинулись до нього, відняли зброю і наказали двом денщикам, щоб віднесли його в ліжко.
Юля чула, як офіцери із веселим гамором, збуджені ромом і піснями, виходили із казино. Хтось із них, напевно пустуючи, вистрілив кілька раз угору.
— О Отто, це салют твоїй молочниці?
— Панове, стріляти більше не треба. Солдати подумають, що алярм.
— Коли я подорожую вулицями Росії, панове, я віддаю перевагу панінкам, а не пострілам.
Офіцери пішли сонним селом, щільніше загортаючись у блискучі плащі. В казино зробилося тихо. Чути тільки було, як бродить коридором комендант, шукаючи двері своєї кімнати.
«Тільки не це, тільки не це», — гидливо труснула плечима Юля, і холодні язики лизнули спину.
А кроки наближалися, а Юля дерла плаття на стьожки і, плутаючись пальцями, в'язала петлю. За дверима п'яне сапання, в замкову щілину тягне солодкуватим духом. Линка на гратах, пальці плутаються у волоссі, ніяк не натягнуть на шию петлю. Світло в очі — і на білій стіні чорні гевали: комендант і денщик. Солдат ножем рубає чорний траур на гратах, а комендант ірже, як жеребець:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу