Григорий Тютюнник - Вир

Ионька не витримав і попросив у одного з партизанів закурити. Той засміявся, потрусив кисетом:

— Кури, діду, на здоров'я.

Ионька згорнув цигарку, повеселів очима. Он Оксен ходить. При оружії і на шапці зірка, їхній Оксен, із Торянівки. Йонька аж очима заморгав: не віриться... Аж підвечір його розбудив Василь Кир і повів на кухню. Там Ионька оперезав котелок партизанської кулеші і зараз же виклянчив закурити. Оксен дав йому пачку цигарок, коробку сірників, відвів у кущики.

— Партизанські харчі треба відробити, діду, — усміхнувся Оксен у бороду. — Як зовсім звечоріє, я дам вам підводу, і ви відвезете пораненого на Голубів хутір, до своїх родичів.

Йонька поперхнувся димом.

— Влаштуєте пораненого так, щоб йому було якнайкраще і щоб жодна душа не знала, що він там є. Як тільки з ним трапиться щось недобре — тебе і твою рідню віддамо під суд. А доглянете — від Радянської влади вам буде велика подяка. З'явишся в Троянівку — рот на замок. Ну, йди, старий. А щоб тобі не страшно було, даю охорону — Василя Кира.

— Дай мені, Оксюшо, когось іншого, — зашепотів Йонька. — Бо це ж такий, що слово впоперек скажеш — і задушить на дорозі. Заповзявся він на мене. Грозить таке до штанів прив'язати, щоб аж у небо мене вознесло. Вгору летіти — сяк-так, а вниз падати? Це ж вірна погибель.

— А ти змовчуй — і все буде добре. І ще скажу тобі на прощання: не лізь, діду, до хліборобів-собственни-ків. В тебе два сини в Червоній Армії служать. Вернуться — як їм у вічі глянеш? За Федота не знаю, може, він тебе і не зачепить, а за Тимка ручуся: той наставить латок на твоїм заду.

— Це ти, їй-право, як у воду дивишся.

— Отож...

На Голубів хутір виїхали, як зайшло сонце. Поранений тривожно позирав на небо, вимолював темряви і, коли вона густо спустилася на землю, заспокоївся — тепер їх ніхто не побачить. Кир ішов попереду, чорний, сильний, зітканий із ночі.

— Отамечки наче щось затаїлося, — прошепотів Ионька.

Кир зупинив підводу, пішов розвідати. Повернувся назад, лаючись. Нікого нема. То соняшники стоять над дорогою. Проїхали ще кілометрів п'ять. За вибалком уже хутір. Ионька підбадьорився, кілька раз збігав у соняшники, бряжчав на ходу пряжкою.

— Як ти гадаєш, Василько, прийняли б мене в партизани?

Кир досмоктав цигарку у коноплі:

— Тільки з мішком...

— А це ж для чого?

— Щоб ти своїх запасів по соняшниках не розносив, а при собі тримав...

Ионька ображено засопів, але змовчав. У вибалку зупинили підводу. Кир узяв пораненого на плечі:

— Ну, куди нести?

— За мною, Васю, за мною.

Довго петляли по бур'янах, сопли по густих, як вода, коноплях. Нарешті Кир не витримав:

— Ти — ковадло, а не провідник. Куди мене завів?

— Так ми ж із городів зайшли. Бур'яни — хат не видно.

— То, може, тобі очі прочистить? — сердито хекав Кир у спину Йоньці.

— Мниться, що вже знайшов. Оце ж братова кри-кичка. Тепер сюди, стежечкою.

Пораненого поклали в садку біля копички сіна. Кир залишився на варті. Ионька пішов добиватися в хату. Його не було так довго, що Кир занепокоївся і пішов до хати сам. Біля колодязя під вербою дві постаті.

— Не можу я, Ионько. І хутір, і мене спалять, і всю сім'ю замордують.

— А вони там не мордуються по лісах та болотах?

— Не можу я...

— Дам тобі на дві пари чобіт...

— Хоч і на десять...

— Мішок солі...

— І хутір, і мене спалять...

— Та втям собі, дурна твоя голова, що як прийде такий случай, то і хутір, і тебе і так спалять к чорту.

— Дізнаються сусіди, донесуть поліції.

— Дурень ти, брате, — сплюнув сердито Ионька. — Нам і так нема виходу. Не вбережемо того чоловіка — нас усіх перестріляють. Свої перестріляють. Я був там у них у лісі, то пойняв, що кособочити не вдасться. Мої два сини на тій стороні, та і твій там воює. Так до кого ж тоді нам горнутися? Он я чув у лісі радіо, так то брехня, що Красна Армія розбита. Чув я голос із Москви: б'ються наші і фронт держать.

— Їм держать можна, а ми?.. Покинули, живи, як прийдеться...

— Ну, ти придумав що чи ні? — уже лютіючи, зашипів Йонька. — Бо я зараз сам піду і спалю тобі хату к чорту.

Він вихопив із кишені сірники і заторохтів ними. Кир потихеньку пішов у садок. «Напирає на брата, бо самому викруту нема», — усміхнувся в темряві Кир.

Через хвилю брати підійшли, але торг не припинявся :

— А чим же я його содержать буду?

— Чим найкращим: молоком, медом, маслом, — наказав Кир.

— А де його взять?

— Я тут з вами довго буду торгуватися? — аж заклекотів Кир.