Григорий Тютюнник - Вир

Оксен, бачачи його мордування, витяг пачку цигарок «Новий Харків», подав старому:

— Куріть мої.

Йонька жадібно згріб цигарку, довго крутив у пальцях, розглядаючи, як заморське диво:

— Хе... Де ж ви дістаєте таку розкіш? Чи не з неба кидають? — запитав він, весело і хитрувато примруживши око.

— Дістаємо помаленьку, — ухильно відповів Оксен, затягуючись запашний? димом і пускаючи його повз вухо. — Розказуйте, що нового в Троянівці.

— А що нового? Німців повно, поліцаїв. Спочатку, як приїхали, курей брали, а це вже до корівок та свиней добираються.

— А що люди говорять?

— Та воно, сам знаєш, народ різний, одні зуби ціплять, другі — ні сюди ні туди, а треті кажуть, однаково на кого робити, аби їсти давали.

— Нічого, ось нагодують німці плетюгами, тоді по-іншому заговорять. Що зробили з артільним добром?

— Розгягли. Хто що в руки злапав. Там таке творилося, що не доведи й бачити. Народ як озвірів. «Ми, — кричать, — сюди все зносили, ми й рознесемо».

Оксен слухав нехитру розповідь Ионьки і все нижче та нижче схиляв засмучену голову.

«Ага, повернулися Джмелики. Значить, не вберегли ми їх, не вберегли. За лабі грати посадили, треба було за міцніші. І тут Дорош говорив правду, і тут правду говорив. Тадей Шамрай? Котрий це? Оте мале вовченя, що його кинули були в сани і направили в Сибір? Тепер воно повернулося? Старостою? Отої І місце собі зна-йшоа відповідне. Ну, від них помилування не чекай! Так от, значить, як вийшло. Нас запроторили в ліси та смердючі ями, а самі сіли правити! Ну що ж, правте. Тільки ми вам не дамо спокійно сидіти ані в днину, ані в ніч».

Оксен торкнув на грудях автомат, що зняв його із забитого німецького мотоцикліста.

«А добро, як прийдуть наші, зберемо, все до віничка, до мітелочки. Не думайте, що так пропаде задаром».

Оксен знову вийняв цигарку, запитав тихо, дивлячись кудись убік:

— Ну, а як же моя сім'я? Діти? — і затих в очікуванні, обвиваючи голову сивою чалмою диму.

— Олену били пльотками. Гнатиху також. Ну, твоя жінка нічого собі, а Гнатиха померла. Дуже її під серце чобітьми били.

Йонька непомітно глянув на Оксена, у того сіпнулось щось під бородою.

— Та-а-ак, — передихнув він, повівши плечима, як від морозу. — А діти?

— Дітей не зачіпали. Тільки Гнатову дівчину згвалтували.

Оксен кинувся, як на пружинах. Сперся спиною об дерево. Затих. В чорній бороді ворушилися жовна. Одною рукою стискував рукоятку автомата, другою дуло. Губи ворухнулися в страшному оскалі:

— Ну що ж. Спасибі тобі, земляче, за новини. Підійшов Василь Кир, звалив на Йоньку важкий погляд.

— А, це той, що артіль грабував та бігав до німців аемельку просити. Товаришу командир, — звернувся він до Оксена. — Позволь мені одвести його за кущі. Я йому артільний статут прочитаю.

— Що ви, хлопці, — злякано захлипав Ионька. —• Я тутечки ні при чім.

Василь Кир цапнув Йоньку за плече, притяг до себе:

— Ти чув, як сьогодні вночі гупнуло так, що півнеба зайнялося?

Очі Кира рвонули Йоньку за душу і погнали страх в грудей аж у п'яти.

— Чув...

— То ми ешелон із німаками в царство небесне пустили. То, може, й ти до них просишся? Так я тобі таку штуку присобачу до штанів, що смикну за шнурок — і полетиш до архангелів овець пасти.

— Залиш його, Кир, — нахмурився Оксен. За кущами почувся шелест, і два партизани внесли на прутяних носилках раненого. Він лежав, покритий шинеллю, і тихо стогнав.

— Ну, як він? — запитав Оксен у літнього чоловіка з медицинською сумочкою через плече.

— Погано, товаришу командир. Спокій йому треба.

— Розвідники ще не вернулися?

— Не чути.

— Зозуля!

— Єсть!

— Розстав вартових. Днювати будемо.

— Єсть.

Люди розташовувались на відпочинок і про Йоньку забули. Він сидів під дубом, зляканий, голодний, без курива і без корови: її кудись повели партизани, може, різати, а може, й доїть, хіба вони йому доповідали.

«Говорили дурневі: сиди дома. Так поперся. От тобі і вскочив. А як зараз нападуть німці, що я робитиму? В партизан оружія, а в мене? Хіба торбою кидатись буду? Ні, це таки вскочив... — журився Вонька, жадібно нюхаючи дим від партизанських самокруток. — Ані їсти, ані закурити», — і Ионька відчув себе полоненим.

Люди розмовляють стиха, покашлюють, а Йоньку такий бере інтерес, що й про куриво забув: он стільки їх, купочка, а німців не бояться... «Що їх тримає? Віра? Яка віра, коли наших не чути і не видно, а цих перетовчуть по одному, та й ділу кінець. Нещасні люди. Приречені. Мій хоч з армією відступив».