Григорий Тютюнник - Вир

Прекрасно було навколо, але Йонька не бачив нічого, бо спав. Люлька погасла, вогнище перетліло і вкрилося попелом, але ще диміло, шапка від безперестанного кивання головою зсунулася на землю, так що неборока був зовсім простоволосий і сиві пацьорки скуйовдженого волосся пригрівало сонечко.

Йоньці тепленько і спосібненько, він похропує в бороду і бачить сон, Сниться йому, наче виміняв на ярмарку гнідого жеребця та й веде додому. І за що виміняв? За стару віялку. Як причепився один хуторянин, як причепився — продай віялку і продай. Йонька і замінявся. І веде оце жеребця. А він вибасовув та ногами витьохкує, годі втримати. Йонька його за вуздечку, а він бокаса, Йонька за храп, а він як заірже та як засміється. «Не лоскочи», — проситься. «От бісів коник, хто ж його і народив такого веселого, — дивується Йонька. — З таким не засумуєш. Він тобі таке вироблятиме, що й навприсядки підеш». І тільки отаке подумав, а кінь як піде вихилясами та:

Перед дідом Йосипком трясе вівця фартушком. Пританцьовує ногами, Ще й підморгує бровами.

«Отаке, — журиться Йонька. — Міняв коня, а виміняв вівцю. Тьху». І тільки плюнув, мниться, що вже перед ним і не кінь, і не вівця, а залужанський мірошник. І іЦо виробляє: сів зверху на млин і вихваляється:

— Хочеш, я тобі на цимбалах заграю?

— Грай. Отої, що в давнину співали.

Мірошник заграв, а Йонька заплакав. Мірошник побачив — шусть за мішки і сховався. Йонька переставляє лантухи з мукою та плаче:

— Це ти в мене коня вкрав? Тепер ховаєшся? І тільки нахилиться до лантуха, а його щось іззаду — товк. «І що ж воно таке? — думає Йонька. — Ану ж давай підстережу». Нахилився до мішка, а сам з-під руки зирить. Коли ж, батеньку рідний, тільки він нахилився, а товкач вискочив із ступи та лусь по кульші — і назад. «Ось я тебе, — думає Йонька. — Це мельник у товкач перекинувся». Бере у кутку сокиру та по товкачеві, а тут як вискочить Уляна та як закричить:

— Іди хутчій, корову вкрадено!

— Яку?

— Та оту, що ти на хутори погнав.

Йонька хлипнув і прокинувся, еполосований жахом. Глипнув раз, другий. Пасеться корова. «Ху-у! А бий же тебе сила божа, отаке приверзлося, — тяжко зітхнув він і витер рукавом піт на чолі. — Трохи було не помер від страху. Пасеться. Ну, слава ж тобі господи». Він перехрестився і почав мацати за люлькою. Стривожився, мацає по кишенях пильніше, аж на ноги звівся. І тут щось хруснуло. Він одсунув ногу і побачив люльку з переломаним чубуком.

— А розпросукиному синові! — причитував Йонька над поламаним чубуком і плювався на всі боки. — Чубук із сушеної вишнини, ще й міддю покільцьований. А лигнуло ж би тебе люшнею у зуби, — лаяв він бозна-кого.

Було добре снідання, прийшов час доїти корову. Йонька вийняв із торби котелок і попрямував на пасовисько. Корова здоїлася без вибриків. Йонька продмухав у піні дірочку і цмолив, скільки душеньці забажалося, оббираючи шум із вусів: «Хоч раз порозкошую вволю. Все рівно — війна. А те, що молоко дудлив, скільки хотів, і легше помирати буде». Йому ще хотілося припасти до котелка — пошкодував. «Хай ще на «по-тапці» залишиться. Через годину знову їсти захочеться».

Поставив котелок під кущиком, залапав руками, по кишенях, але згадав, що люлька без чубука, зморщився. «Треба вирізати чубучок. Корівка хай собі пасеться, а я поблукаю. Ач як гарно та тепло, рай, та й годі», — гомонів сам до себе Йонька, повеселівши від доброго сніданку.

Ішов яром, тоді видерся в дубовий ліс, прицілювався до нього господарським оком. «Взяти б таку діляночку на зруб. Рублена хата аж дзвеніла б. І вистою не було б. Оце пішло б на сохи, — він провів долонею по шершавій корі і постукав чоботом по окоренку, — он ті осики — на ощеп. Навіки добрі були б ощепи. Шдсушить трохи, взяти на замки, так, їй-богу, танком не розтягнеш. Треба, якщо трапиться на полозки, назначити. Колись прилетимо з Гаврилом, чиргик пилкою — та й додому. Зима не за горами, а саней катма». Із дерев з тихим шелестом гвинтилося на землю жовте листя, падало старому на кожух, на голову, на руки, слалося перед ним м'якими жовто-червоними плахами; на вусах і бороді Йоньки плуталася павутина. В лісі пахло грибами, гіркуватим душком коріння, сонце ганяло бліки по деревах, тіні змішувалися, рухалися, пливли, і все в жовтому храмі виблискувало та іскрилося.

— Бач, яке випрутилося? — здивовано зупинився Йонька, приміряючись до черемхового дубця, що хилився на осичку. — Це ж таке пужално, що кращого й не треба. А я ж якраз без нього страждаю. Було в мене, правда, й непогане, ще б годків з три послужило, так отой баришник на волах побив.