Григорий Тютюнник - Вир

І зима бралася, ніби чуючи благання рідних людей, давила, шаленіла. Мороз вишкрібав землю так, що димом обгорталася, дерева лопалися з тріском. На Дону гарматними залпами коловся лід і павичевим пером виблискував на свіжих зламах. Тихими зимовими вечорами, коли місяць золотим полозком ковзав по снігах, лишаючи на них сині ажурні тіні, в хуторах полускували тини, на колодязях спалахували при місяці льодяні зализні. Вони були міцні і тверді, мов криця, і коли господар зрубував їх, то з-під сокири при кожному ударі порскали іскри, сокира туманіла, а кленове слизьке сокирище прикипало до рук. Сніг не скрипів під ногами, а вищав, наче об нього мечі точили, повітря перехоплювало подих і било в голову, наче спирт.

В один із таких вечорів пустельним степом, брьо-хаючись по коліна в снігу, простувала півтисячна колона людей. Вів її закутаний у башлик чоловік. Він їхав на коні, згорбившись, уткнувшись бородою в хутряний комір, подрімуючи під шалений посвист вітру. Прокинувшись, вглядався з-під засніжених брів у степову глухомань, чи не чорніє десь попереду хутір, але старечі очі його йнялися сльозою, і він чітко не міг розгледіти, що там попереду, і знову опускав лице в комір, мерзлякувато поводив плечима.

Обіч нього їхав молодий, років двадцяти семи, міліціонер в кожусі і валянках та шапці-вушанці із шкіряним верхом. Він весь час крутився на коні (під ним кінь був добрий, справжній козацький стройовий) і, долаючи ревіння вітру, хрипко і простуджено кричав, щоб колона підтягнулася. Але підтягнутися їй не було ніякої можливості: виснажені двадцятикілометровим переходом, люди, обірвані, голодні і знесилені, ледве пересували ноги, як би молодий міліціонер не викручувався на коні і як би він не кричав. Власне, його ніхто не слухав. Усі йшли, нахиливши голови, безмовно, наче похоронна процесія. Вони вже не піднімали погляду і не вдивлялися в снігову млу, вони йшли, як ідуть приречені, їм все одно, коли впасти в сніг і скапіти від холоду — тепер чи через десять кроків.

Перший вершник, командир цієї колони, якій дано назву «трудова армія», людина надзвичайно доброї душі, веселої, навіть жартівливої вдачі, розумів стан своїх людей і всіма силами намагався їх підбадьорити і робив усе для того, щоб полегшити їх становище: на стоянках сам роз'їжджав по хатах і збирав теплі речі, бодай і старі — «не женитися ж їдемо, — говорив він при цьому, — а німцеві могили рити», і все, що де діставав — старі рукавиці, валянки, якийсь кожушисько, — все це віддавав людям, особливо тим, що були погано одягнені, а таких було чимало. Багатьох війна вигнала з хати ще влітку, на постачання ця «армія» не бралась і викручувалася на місцевих ресурсах.

Восени, тоді, коли вони копали шанці та протитанкові рови в тилу своїх відступаючих армій, було добре: ще не так холодно і їсти вдосталь. Навіть була своя кухня і продовольчий склад, і чечени кожного дня пороли кинджалами горло скотиняці, зловленій на дорогах та пастівниках. Але потім, коли худоба перейшла і помандрувала в тили, коли наступили дощі, а потім холода, робилося все трудніше діставати їжу, якої часто не вистачало навіть для фронтових частин, і старшини, вештаючись по тилах, добували її з надзвичайними труднощами. Коли нелегко було з діючою армією, то що тоді говорити про трудову, яку населення дуже влучно прозвало «арештантськими ротами».

Коли Зот Микитович (так звали командира колони) розумів становище своїх людей і намагався все зробити для того, щоб полегшити його, •за що його люди дуже любили, поважали і жартома про себе називали «капітан Чуркін» (від слова вурка, вуркін, насмішкувато — чуркін), то його молодий помічник Перехльостін ставився до них грубо, як до таких, яким від Радянської влади немає довір'я. Він покрикував і навіть знущався з них, називав не інакше, як «ракалія», «жлоби», і був переконаний, що йому доручили не просто людей, у яких трохи «підмочена репутація» і які з часом виправдають себе на роботі, одержать зброю і підуть, як і інші, громити ворога і стануть героями, гордістю рідної землі, — а що йому дали на контролювання найнебезпечніших державних злочинців, яких треба мучити голодом і холодом, і чим більше буде замучених, тим більша користь для Радянської влади. За це люди ненавиділи його люто і непримиренно, ніколи не звали його по імені чи прізвищу, а дражнили, як собаку, Хлястик, і було кілька випадків, що його хотіли прибити.

Ця жорстока, деспотична людина з обмеженим розумом не могла розуміти, що люди, які ішли тепер снігами, майже всі були вихідці з тих країв, які вже були під навалою німців, і що всі ці люди залишили там родини, і що в них боліло серце і душа за тими родинами, за рідною землею, за рідним краєм, і, таким чином, вони не могли бути ворогами Радянської влади, вони готові були зараз же одержати зброю і йти на смертний бій з ворогом. Але Хлястик цього не розумів і крутився на коні, наїжджав на стомлених людей, примушуючи іти швидше.