Тарас Шевченко - Повісті (збірка)

Я здригнувся й прокинувся. В кімнаті вже сіріло й страшенно смерділо погаслою лойовою свічкою; я нашвидку взув чоботи, вдягнув плащ, кашкет і вийшов на двір. Весняний ранок сяяв цілою своєю красою, а з брами в поле виїздила бричка з двома пасажирками, в супроводі верхівця в венгерці та в химерному кашкеті.

— Це вони, неодмінно вони, — подумав я, дивлячись на бричку, що одїжжала. Прощай, лукава надіє! — прошепотів я й пішов назустріч господареві, що вже не спав.

Після словесних та ручних привітань він запропонував мені прогулятися парком — так називав він невеликий ольховий та дубовий лісок, перерізаний вузькою аршинів зо три просікою, що її звали великою алєєю. Балансуючи по намощених дошках, якось добралися ми до хвіртки, так званої арки. Алєя була суха й навіть посипана битою цеглою, але що була убога широтою, а гілля не пообтинане, то ми не могли йти поруч, а мусіли прогулюватись упростяж, і тому не могли вести розмови навіть про погоду. Господар мій мовчав, а я красномовно слухав і, слухаючи його мудрої мовчанки, думав. Спочатку думав про таємничу красуню, потім про мого героя матроса, а потім про те, що я бачив у сні минулої ночі — про море, про бурю та про лірника. Отой сон — мов на руку ковінька, як то кажуть. Шукав рукавиць, а вони за поясом стирчать; я шукав зразка для свого майбутнього твору й шукав чорт-зна де: перебрав у памяті літератури всіх освічених, старожитних і нових народів, окрім літератури санскритської та своєї улюбленої рідної. Чудні ми всі, та й я теж!

Недавно хтось у пресі рівняв наші, себто українські історичні думи з рапсодіями хіоського сліпця, прабатька епічної поезії. Я сміявся з такого чванливого порівняння, а тепер, як розібрав та розжував, то почуваю, що той, хто порівнював має рацію, і я з свого боку готовий навіть збільшити його порівняння. Я читав [Гомера], звичайно, в перекладі Гнідича й вичитав, що в Гомера нема нічого подібного до наших історичних дум-епопей, як от, наприклад, думи: "Іван Коновченко", "Сава Чалий", "Олексій Попович пирятинський", або "Втеча трьох братів озівських", або "Самійло Кішка", або, або — та їх і не перечислиш. І всі вони такі величні, прості та прекрасні, що коли б воскрес сліпець хіоський та послухав хоч одну з них од такого ж, як і він, сліпця-кобзаря або лірника, то розбив би на тріски свою козубеньку, що її зовуть лірою, і став би за міхоношу в найубогішого з наших лірників, назвавши себе публічно старим дурнем. На жаль, тепер я себе так назвати мушу, по-перше за те, що хотів наслідувати, а по друге за те, що не знав, кого наслідувати. А де причина тої несвідомости? Звісно де — в школі. У школі нас усього, усього, що тілько є, навчають, крім своєї любої рідної мови. О школо, школо! Якби тебе швидше перешколити! Я знаю, як це зробити, тілько не знаю, як зробити так, щоб кузина не пронюхала про мій химерний проєкт. Вона прокляне тоді мене, бо за сенсом цього проєкту її, як матір, першу добедеться завести до школи, та ще й до доброї школи, а за нею й інших, подібних до неї матерів, а про батьків нема що й казати, особливо про мого родича. Хіба ж не глибокодумний проєкт?

— Невдячний, — скаже з обуренням благородний читач. — Коли ти потоптав святі звязки споріднення й приязні, то згадав би хоч учорашній обід, згадав би, кому ти завдячуєш гостинність; згадав би, проти кого ти каверзуєш, на кого ти зводиш руку? — Недобре, сам бачу, що недобре роблю, бо проєкт мій, хоч і легко його виконати, але суворий він, нелюдський. Та ба! — він єдиний, і його не обійти.

Після не можна сказати, щоб приємної, але сміливо сказати можу — ориґінальної прохідки трьохаршинною просікою, господар запропонував мені ще піти по стайнях та по коровниках, що він їх недавно збудував за чужоземним зразком, видрюкованим у якомусь журналі. Не зважаючи на таку привабливу рекомендацію, я відмовився оглядати монументальні будівлі. Не бачивши цих будівель, я мав про них ясну думку: це, мабуть, собачі будки, а не стайні та коровники. Ти, брате, з кожного зразка все зробиш на свій лад; з моєму сердешному родичеві все вирівняне й виглажене. Не думайте, одначе, що до цього світська освіта спричинилась, — ні кришечки: сама всемогутня природа його так обтесала. Ні одної риси, ні найменшого горбочка, жадної плямочки, одне слово, нічого, за що можна було б ухопитись і дійти хоч до найбуденнішої самобутности у вдачі. Од лакових чобіт до вузенького плескуватого лоба — усе рівне. Його можна було б уважати за ніщо, якби він не був поміщиком, власником кількох сот хрищених душ. Якби ж він ставив свої стайні та коровники так, як звичайно їх ставляють, себто просто, міцно й просторо, але ні — він робить усе навпаки: химерно дрібно й тілько на один рік. Починаючи від парку й просіки, що нею не можна інакше ходити, як тілько впростяж, і кінчаючи хатніми меблями і фальшивим циферблятом, намальованим в трикутнику фронтона, — все дрібне, нетривке й до краю бридке. Ось єдина риса в обрисі цієї людини, що на ній може спинитись око навіть і не бистрозорого спостерігача. Сказавши один одному: "до побачення", ми розійшлися: він до своїх комірчин, а я до своєї комірчини.