Тарас Шевченко - Повісті (збірка)

— Я не хочу читати ваших книжок, — одповів він, встаючи з рундука. Вони всі грубі, їх за рік не прочитаєш, та й незрозумілі.

— Рація, — подумав я та, щоб пізнатись на його смаку та поняттях, дав йому півкарбованця й послав до книгарні Должикова купити книжку собі до вподоби.

Пішов мій Трохим та й пропав. Мені треба було вийти з дому, а помешкання нема на кого покинути. Я сердився, та це не помагало. Він повернувся вже смерком. Я, проти свого звичаю, спитав його сердито, де він пропадав цілий день.

— Та все на Подолі, — відповів він, мов нічого й не сталося. — Там усе про війну балакали, то я й слухав, — додав він, виймаючи з кишені книжки.

Того часу наше військо облягало Силістрію; мене взяла цікавість спитати Трохима, що він чув за війну.

— Я нічого не чув, бо далеко стояв, — сказав він і, подаючи мені книги, додав:

— Подивіться, яке добро я собі придбав.

Я трохи не зареготав на його відповідь про війну. Книги зробили на мене таке саме вражіння. Одна з них була якась фізика часів Катерини II з рисунками, а друга, на синьому грубому папері, листування тієї самої Катерини II з Вольтером. Пропали мої заходи й гроші, — подумав я і, віддаючи книги, спитав його, нащо він купив собі таке дрантя. Питання моє збило було його з пантелику, але він умить схаменувся.

— Не дрантя, — сказав він, розгортаючи листування фернейського мудреця — ви тілько помацайте папір — чистий луб. Не тілько на мій вік, але й дітям, і онукам вистане такої дебелої книги.

— Добре, — сказав я; — ну, а другу книжку кому ти після себе передаси?

— Це нічого, що листки в ній тонші, зате вона з кунштами.

І трохи згодом спитав він мене:

— А ви мені розкажете, що значать ті куншти?

— Краще замов завтра столяреві липову таблицю, розведи в чомунебудь крейду і берись писати; вивчишся писати, тоді я й розкажу тобі, що то за малюнки, — сказав я і звелів ставити самовара.

Другого дня взявся Трохим за каліґрафію і так само швидко збагнув таємницю цього "образотворчого мистецтва", як і таємницю граматики. Списавши з півсотні аркушів паперу, він почав записувати досить гарно й читко дрібні видатки й переписувати пісні з московського співаника, що достався йому від батька й лежав досі в скрині без жадного вжитку.

Треба було мені поїхати до Камянця на Поділлі, я й Трохима взяв із собою, а щоб він не байдикував у дорозі, я дав йому чистий зшиток і звелів записувати все, що трапиться за час дороги, починаючи від назв поштових станцій, сел, міст і річок. Я був задоволений своєю вигадкою. Але хто прогляне видющим оком непроглядну темряву будучини? — зідхаючи, мусів я сказати собі пізніше.

Повернувшися з подорожі, я, як добрий господар, звелів Трохимові показати мені речі, які було взято в дорогу. Ой, лишенько! Чемодан був наполовину порожній.

— А де ж такі й такі речі? — спитав я Трохима?

— А Бог їх знає, — одповів він спокійно.

— Ну, та й гарний же з тебе слуга! А я ще, як доброму, "славуту" купив. Чого ж ти пильнував у дорозі? — додав я з досадою.

— Та я ж пильнував того, що мусів записувати до зшитку. Ви ж самі звеліли, — сказав він із докором.

Він мав повну рацію, а я був кругом винуватий. Примусити льокая вести щоденник — дурниця, ориґінальна дурниця!

— Покажи ж мені свій зшиток, — сказав я Трохимові: подивлюся, що ти там записував.

Він вийняв з кишені заялозений зшиток і, задоволений з себе, подав мені свій твір. Манускрипт починався так:

"Удосвіта виїхали ми з Києва і на десятій верстві перед повітовим трахтиром зупинилися, казали горбатому шинкареві подати чарку цитринівки, шматок бублика й рушили далі.

Того ж дня й години — станція Віта. Поки запрягали коні, я сидів на чемодані, а вони (тобто я) сиділи на рундуку, пили сливянку і з кучерявою жидівкою жартували".

— Ти занадто вдаєшся в подробиці, — сказав я йому, вертаючи зшиток — сховай його, я іншим разом дочитаю. І, почухавши потилицю, пішов до кравця й замовив нове убрання замість розгубленого в дорозі. З того часу я вже не примушую Трохима вести подорожні записки.

Ориґінал великий мій Трохим, але що найбільше мені в ньому до вподоби, так це те, що він не має ані на крихту льокайської вдачі.

VI

Пісний обід, а особливо пісний борщ, що такий навряд чи колись їв і сам великий знавець і винахідник борщів гетьман Скоропадський, так на мене вплинув, що я, прокинувшись після цього пісного обіду, принаймні ще години зо дві, як то кажуть, крижем лежав. Сам Лукулл не виказав би такого завзяття. Лінь пальцем поворухнути; почуваю, що сутеніє вже в хаті, а лінь у вікно поглянути. Так обсісти чоловіка може вона тілько на селі, та й то після пісного обіду. Брався був думати про мого матроса, — та де там, навіть і дурниці до голови не лізуть. Просто задубів морально й фізично. Прийшов Трохим, постояв біля дверей, подивилися ми мовчки одне на одного хвилин із пять, та на тому й скінчилося наше побачення. Я хотів був порадитися з ним щодо помешкання, але ніяк не міг. Що подумав би чесний, акуратний, чи, краще сказати, поміркований німець, коли б прочитав оце простодушне оповідання? Варвар, — подумав би поміркований німець. А був би в німців такий пісний борщ, як у нас, православних, то й німець не мав би сили про щось подумати, а тілько сказав би, що це — нормальний хід речей.