Скрізь по місту гомоніли дзвони, коли Родон прибув до Найтсбріджа. Якби він глянув убік, то міг би побачити свою давню знайому Емілію, що поспішала з Бромптона на Рассел-сквер. Школярі зграйками йшли до церкви, чисто підметені тротуари й верхні місця в каретах були повні людей, що зібралися на прогулянку.
Та полковник був надто заклопотаний своїми справами й не помічав, що робиться навколо. Біля казарм він відпустив бричку й сягнистим кроком зайшов до кімнати свого давнього приятеля капітана Макмердо, якого, на свою радість, застав удома.
Капітан Макмердо, бувалий солдат, учасник битви під Ватерлоо, улюбленець полку, в якому він тільки через нестачу грошей не досяг вищих чинів, втішався в ліжку ранковим спочинком. Напередодні він побував на веселій вечері, яку шановний капітан Джордж Сінкбарз влаштував у себе на Бромптон-сквер для своїх молодих приятелів з полку та кількох дам з кордебалету, і старий Мак, що почував себе вільно з людьми всякого віку і всякого рангу, що знався з генералами, псарями, танцівницями, бійцями навкулачки — одне слово, з найрізноманітнішими людьми,— відпочивав після нічної праці, і оскільки цього дня не був черговим, то лежав у ліжку.
Його кімната була вся обвішана картинами на теми балету, бійок навкулачки та іншого спорту, яких йому надарували друзі, коли залишали полк, одружувалися й вибирали собі спокійне життя. А що капітанові було вже майже п’ятдесят років і двадцять чотири з них він пробув у війську, то в нього зібрався своєрідний музей. Він був одним із найкращих стрільців в Англії і, як на свою чималу вагу, одним з найкращих їздців; з Кроулі вони були суперниками, коли той служив у війську. Одне слово, капітан Макмердо — бравий вояк з невеликою, коротко обстриженою сивою головою, в шовковому ковпаку, червонощокий, з червоним носом і довгими нафарбованими вусами — лежав у ліжку й читав у «Белловому житті» звіт про вже згадувану бійку навкулачки «Улюбленця Татбері» з «Баркінгським Громилом».
Коли Родон сказав капітанові, що йому потрібен друг, той чудово зрозумів, якої дружньої послуги він чекав від нього, бо вже залагодив для своїх знайомих десятки таких справ з незрівнянним хистом і розважністю. Його королівська величність, блаженної пам’яті головнокомандувач англійської армії, вельми поважав за це капітана Макмердо; він був надійним пристановищем для кожного джентльмена в біді.
У чім справа, голубе мій? — запитав старий вояк.— Знов якась картярська історія, як та, коли ми вколошкали д капітана Маркера?-Ні, йдеться... йдеться про мою дружину,— відповів Кроулі, опустивши очі й дуже почервонівши.
Капітан свиснув.
Я завжди казав, що вона тебе кине,— почав він (і справді, в полку та в клубах билися об заклад, коли мова заходила про те, як далі складеться життя полковника Кроулі,— такої невисокої думки були його товариші й світ про вдачу місіс Кроулі), але, побачивши, яким лютим поглядом відповів Родон на його слова, Макмердо вирішив, що краще буде не розводитись на цю тему.
І що, іншого шляху немає, голубе? — поважним тоном повів далі капітан.— Ти маєш тільки підозру чи... ще щось? Може, листи? Ти б не міг владнати все спокійно? Бачиш, у таких справах, як ця, найкраще не зчиняти ґвалту, коли є змога.
«Диви, він аж тепер її розкусив!» — подумав капітан, згадуючи незчисленні розмови в офіцерському клубі, де ім’я місіс Кроулі втоптували в болото.
Є лише один шлях,— відповів Родон,— і котрийсь із нас помандрує ним на той світ.
Розумієш, Маку, мене прибрали з дороги, запроторили до в’язниці, і я застав їх самих. Я йому сказав, що він брехун і боягуз, збив його з ніг і надухопелив.
Так йому й треба,— сказав Макмердо.— А хто то був?-Родон відповів, що то був лорд Стайн.
Маркіз? Отуди в біса! А казали, що він... тобто, що ти...
Що, до лихої матері, ти маєш на думці? — заревів Родон.— Може, ти вже чув, як обмовляли мою дружину, і нічого мені не сказав, га?-Світ, голубе, любить поговір,— відповів той.— Хіба було б краще, в біса, якби я почав тобі переказувати, про що теревенять усякі дурні?-Ти повівся не по-товариському, Маку, хай тобі чорт,— сказав Родон. Геть пригнічений, він затулив обличчя руками й дав волю своїм почуттям, що глибоко зворушило зачерствілого старого солдата, який сидів навпроти нього.
Ну годі тобі, голубе,— мовив той.— Велика він цяця чи ні, а ми вженемо в нього кулю, хай би він сказився! А щодо жінок, то всі вони однакові.
Ти не знаєш, як я її любив,— схлипуючи, мовив Родон.— їй-бо, я ходив за нею, мов служник. Я віддав їй усе, що мав. Я став жебраком, тому що одружився з нею.
Читать дальше