Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Скрізь по місту гомоніли дзвони, коли Родон прибув до Найтсбріджа. Якби він глянув убік, то міг би побачити свою давню знайому Емілію, що поспішала з Бромптона на Рассел-сквер. Школярі зграйками йшли до церкви, чи­сто підметені тротуари й верхні місця в каретах були повні людей, що зібралися на прогулянку.

Та полковник був надто заклопотаний своїми справами й не помічав, що робить­ся навколо. Біля казарм він відпустив бричку й сягнистим кроком зайшов до кімнати свого давнього приятеля капі­тана Макмердо, якого, на свою радість, застав удома.

Капітан Макмердо, бувалий солдат, учасник битви під Ватерлоо, улюбленець полку, в якому він тільки через не­стачу грошей не досяг вищих чинів, втішався в ліжку ран­ковим спочинком. Напередодні він побував на веселій ве­чері, яку шановний капітан Джордж Сінкбарз влаштував у себе на Бромптон-сквер для своїх молодих приятелів з полку та кількох дам з кордебалету, і старий Мак, що почував себе вільно з людьми всякого віку і всякого рангу, що знався з генералами, псарями, танцівницями, бійцями навкулачки — одне слово, з найрізноманітнішими людь­ми,— відпочивав після нічної праці, і оскільки цього дня не був черговим, то лежав у ліжку.

Його кімната була вся обвішана картинами на теми ба­лету, бійок навкулачки та іншого спорту, яких йому нада­рували друзі, коли залишали полк, одружувалися й виби­рали собі спокійне життя. А що капітанові було вже майже п’ятдесят років і двадцять чотири з них він пробув у війсь­ку, то в нього зібрався своєрідний музей. Він був одним із найкращих стрільців в Англії і, як на свою чималу вагу, одним з найкращих їздців; з Кроулі вони були суперни­ками, коли той служив у війську. Одне слово, капітан Мак­мердо — бравий вояк з невеликою, коротко обстриженою сивою головою, в шовковому ковпаку, червонощокий, з чер­воним носом і довгими нафарбованими вусами — лежав у ліжку й читав у «Белловому житті» звіт про вже згадувану бійку навкулачки «Улюбленця Татбері» з «Баркінгським Громилом».

Коли Родон сказав капітанові, що йому потрібен друг, той чудово зрозумів, якої дружньої послуги він чекав від нього, бо вже залагодив для своїх знайомих десятки таких справ з незрівнянним хистом і розважністю. Його королів­ська величність, блаженної пам’яті головнокомандувач англійської армії, вельми поважав за це капітана Макмер­до; він був надійним пристановищем для кожного джентль­мена в біді.

У чім справа, голубе мій? — запитав старий вояк.— Знов якась картярська історія, як та, коли ми вколошкали д капітана Маркера?-Ні, йдеться... йдеться про мою дружину,— відповів Кроулі, опустивши очі й дуже почервонівши.

Капітан свиснув.

Я завжди казав, що вона тебе кине,— почав він (і справді, в полку та в клубах билися об заклад, коли мова заходила про те, як далі складеться життя полковника Кроулі,— такої невисокої думки були його товариші й світ про вдачу місіс Кроулі), але, побачивши, яким лютим по­глядом відповів Родон на його слова, Макмердо вирішив, що краще буде не розводитись на цю тему.

І що, іншого шляху немає, голубе? — поважним то­ном повів далі капітан.— Ти маєш тільки підозру чи... ще щось? Може, листи? Ти б не міг владнати все спокійно? Бачиш, у таких справах, як ця, найкраще не зчиняти ґвал­ту, коли є змога.

«Диви, він аж тепер її розкусив!» — подумав капітан, згадуючи незчисленні розмови в офіцерському клубі, де ім’я місіс Кроулі втоптували в болото.

Є лише один шлях,— відповів Родон,— і котрийсь із нас помандрує ним на той світ.

Розумієш, Маку, мене при­брали з дороги, запроторили до в’язниці, і я застав їх са­мих. Я йому сказав, що він брехун і боягуз, збив його з ніг і надухопелив.

Так йому й треба,— сказав Макмердо.— А хто то був?-Родон відповів, що то був лорд Стайн.

Маркіз? Отуди в біса! А казали, що він... тобто, що ти...

Що, до лихої матері, ти маєш на думці? — заревів Родон.— Може, ти вже чув, як обмовляли мою дружину, і нічого мені не сказав, га?-Світ, голубе, любить поговір,— відповів той.— Хіба було б краще, в біса, якби я почав тобі переказувати, про що теревенять усякі дурні?-Ти повівся не по-товариському, Маку, хай тобі чорт,— сказав Родон. Геть пригнічений, він затулив облич­чя руками й дав волю своїм почуттям, що глибоко звору­шило зачерствілого старого солдата, який сидів навпроти нього.

Ну годі тобі, голубе,— мовив той.— Велика він цяця чи ні, а ми вженемо в нього кулю, хай би він сказився! А щодо жінок, то всі вони однакові.

Ти не знаєш, як я її любив,— схлипуючи, мовив Ро­дон.— їй-бо, я ходив за нею, мов служник. Я віддав їй усе, що мав. Я став жебраком, тому що одружився з нею.