Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Аякже,— відповів служник.— Женіть її самі. Дайте нам нашу платню, а тоді женіть її; і мене так само. Ми враз ушиємося.

Ви що, зійшлися сюди, щоб мене ображати? — роз­лючено крикнула Бекі.— Ось повернеться додому полков­ник Кроулі, і я...

У відповідь на ці слова челядь брутально зареготала. Тільки Реглс не приєднався до того реготу,— він і далі був мовчазний і вкрай зажурений.

Він не повернеться,— сказав Троттер.— Він присилав по свої речі, а я не дозволив нічого взяти, хоч містер-Реглс віддавав їх. Та й полковник, він, мабуть, такий са­мий, як я. Він дременув, і ви, певне, теж чкурнете за ним. Ви обоє шахраї, та й годі. Не гавкайте на мене! Я такого не потерплю. Давайте нам нашу платню, кажу вам! Да­вайте платню! З того, як містер Троттер почервонів і як він заникувався, видно було, що на нього також подіяло вино.

Містере Реглсе,— роздратовано сказала Ребека,— невже ви дозволите цьому п’яниці ображати мене?-Цить, Троттере, годі тобі галасувати,— мовив паж Сімпсон. Йому стало шкода господині, що опинилася в та­кому скрутному становищі, і він стримав служника, коли той хотів відплатити за епітет «п’яниця».

О мем,— сказав Реглс.— Я ніколи не думав, що до­живу до такого дня! Я знав родину Кроулі, відколи пам’я­таю себе. Я був тридцять років дворецьким у міс Кроулі, мені і в голову не клалося, що хтось із її родини доведе мене до банкрутства... так, до банкрутства,— мовив бідо­лаха, мало не плачучи.— Ви маєте намір мені заплатити чи ні? Ви прожили в цьому будинку чотири роки. Ви користувалися моїми речами, посудом і білизною. Ви завинили мені за молоко й масло двісті фунтів. Та ще й завжди вимагали свіжих яєць на яєчню і вершків для со­баки.

Зате їй було байдуже, що їсть її рідна кров,— озва­лася куховарка.— Якби не я, він помер би з голоду.

Тепер він на дармовому хлібі,— сказав Троттер і п’я­но зареготав.

А чесний Реглс і далі жалібним голосом виповідав свою кривду. Все, що він казав, була правда. Бекі та її чоло­вік довели його до банкрутства. Наступного тижня кін­чався термін векселів, а він не мав чим їх сплатити. Його пустять з торгів, виженуть з крамнички і з будинку, тому що він повірив родині Кроулі. Його сльози й нарікання ще дужче роздратували Бекі.

Ви всі, здається, проти мене,— гірко мовила вона.— Що ви хочете? Я не можу заплатити вам у неділю. Приходьте завтра, і я все вам віддам. Я думала, що полковник Кроулі вже розрахувався з вами. Ну, а як ні, то розрахується завтра.

Слово честі, що він вийшов звідси вранці, маючи в кишені півтори тисячі фунтів.

Він нічого мені не залишив. Звертайтеся до нього. Дайте мені капелюшок-і шаль і пустіть мене, щоб я його знайшла. Ми сьогодні з ним посварилися. Ви, мабуть, знаєте. Присягаюся, що всім вам заплатять. Полковник отримав добру посаду. Дайте мені вийти і знайти його.

Почувши цю відчайдушну заяву, Реглс і вся челядь вражено перезирнулися. З тим Ребека й залишила їх. Вона піднялася нагору й одяглась, цього разу без допо­моги покоївки. Тоді зайшла до Родонової кімнати й поба­чила там спаковані валізку й саквояж, а на них — напи­сану олівцем записку з наказом видати їх, коли по них прийдуть. Після цього вона піднялася в мансарду до кімнати покоївки: там усе було вичищене, всі шухляди стояли по­рожні. Ребека згадала про коштовності, і в неї не лишилося сумніву, що покоївка втекла.

Господи боже! Кому ще так не щастить, як мені?— вигукнула вона.— Бути так близько біля мети і все втра­тити! Невже нічого не можна поправити?-Ні, був ще один шанс.

Ребека одяглася й вийшла з дому цього разу без яки­хось перешкод, але сама. Була четверта година. Вона швидко здолала кілька вулиць (на візника в неї не було грошей) і не зупинилася, аж поки досягла дверей будинку сера Пітта на Грейт-Гонт-стріт. Де леді Джейн? Вона в церкві. Бекі її відсутність не засмутила. Сер Пітт був у себе в кабінеті й наказав, щоб його не турбували. Але ж вона повинна його бачити! Вона прослизнула повз охо­ронця в лівреї й опинилася в кімнаті сера Пітта швидше, ніж вражений баронет устиг відкласти газету.

Він почервонів і відсахнувся, стривожено й злякано вту­пившись у Ребеку.

Не дивіться на мене так! — мовила вона.— Я невинна, Пітте, любий Пітте! Ви колись були моїм приятелем. Бог свідок, що я невинна! Я тільки здаюся винною. Бо все проти мене. І — ох! — у таку хвилину! Саме тоді, коли всі мої надії почали здійснюватися, коли нам уже всмі­халося щастя!-То те, що я прочитав у газеті, правда? — запитав сер Пітт.