Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Щодо Бекі, то вона не образилась, а, навпаки, була задоволена.

Це все через діамантову брошку, яку ви мені подарували,— мовила вона, подаючи баронетові руку.

І, перше ніж вона пішла від нього (будьте певні, що леді Джейн чекала цієї хвилини біля вікна своєї туалет­ної кімнати нагорі), баронет пообіцяв їй пошукати брата й зробити все, щоб помирити їх.

Родон застав у їдальні кількох молодих офіцерів з пол­ку і без зайвих припрошувань погодився

Розділити з ними сніданок — курча з гострою підливою і з содовою водою, яким пригощалися ці джентльмени. Потім вони завели розмову, відповідну до пори року й до свого віку: про не­далекі голубині змагання в Беттерсі й про те, на кого краще закладатися — на Росса чи Осбалдістона; про маде­муазель Аріан з Французької опери і про те, хто її кинув і як вона втішилася з Пентером Каром; про бій навкулач­ки «Громила» з «Улюбленцем» і про те, чи там було якесь шахрайство. Юний Тендімен, сімнадцятирічний герой, що з усієї сили намагався запустити вуса, бачив те .змагання на власні очі і з виглядом знавця розповідав про нього і про переваги суперників. Це він привіз «Громила» на місце змагання в своєму екіпажі і просидів з ним усю ніч напе­редодні. Якби там не було шахрайства, «Громило» неодмінно вийшов би переможцем. Усі ті шахраї знюхалися, і він, Тендімен, не буде платити, ні, хай йому біс, не буде пла­тити... Ще лише рік тому цей юний корнет, тепер вели­кий знавець бою навкулачки й палкий прихильник Крібба, смоктав цукерки й часто діставав березової каші в Ітоні.

Так вони розмовляли про танцівниць, змагання бійців навкулачки, пиятику й жінок сумнівної поведінки, поки з’явився Макмердо і приєднався до них та до їхньої роз­мови. Видно, йому й на думку не спадало, що слід було б якось зважати на їхній юний вік: старий вояк сипав та­кими добірними анекдотами, що з ним не зрівнявся б і наймолодший з цих гуляк, і ні його сивина, ні їхні гла­денькі щоки не могли його стримати. Старий Мак любив розповідати веселі історії. Власне, він не відзначався галантністю; чоловіки воліли запрошувати його на обід до своїх коханок, а не до матерів. Мабуть, мало хто жив таким непривабливим життям, як капітан Макмердо, але він був цілком задоволений своєю долею, мав добру вдачу і поводився просто й скромно.

Коли Мак закінчив свій ситий сніданок, більшість офі­церів уже вийшли з-за столу. Юний лорд Верінес курив величезну пінкову люльку, а капітан Г’юз вовтузився з си­гарою; Тендімен, те невгамовне чортеня, затиснувши між ногами свого малого бультер’єра, з запалом грав у орлянку (він завжди в щось грав) з капітаном Дюсейсом. Мак з Родоном подалися до клубу, і, звичайно, жоден з них на­віть не натякнув на ту справу, що не сходила їм з думки. Навпаки, вони обидва досить весело приєдналися до спіль­ної розмови — навіщо ж було її перебивати? Бенкети, пиятики, масні жарти, сміх ідуть поруч з усіма іншими людськими діями на Ярмарку Суєти. Люди сипнули з церк­ви, коли Родон з приятелем пройшли Сент-Джеймс-стріт і завернули до свого клубу.

Старі чепуруни й habitués / Постійні відвідувачі (франц.)/ , що звичайно продавали ви­трішки й щирили зуби біля великого вікна клубу, яке виходило на вулицю, ще не зайняли своїх спостережних постів; читальня була майже порожня.

Одного з джентль­менів, що сиділи там, Родон не знав, другому був дещо ви­нен за віст, а отже, не мав великого бажання зустрічатися в ним, третій читав за столом газету «Рояліст» (тижневик, що здобув славу своєю скандальною хронікою та відданістю церкві й королю). Зацікавлено глянувши на полков­ника, той третій сказав:-Поздоровляю вас, Кроулі!-З чим? — запитав полковник.

Про це вже надруковано в «Оглядачі» і в «Роялі­сті»,— сказав містер Сміт.

Що? — вигукнув Родон і густо почервонів. Він по­думав, що історія з лордом Стайном уже попала в пресу.

Сміт, дивуючись і посміхаючись про себе, стежив, як Родон схвильовано, весь тремтячи, схопив газету й почав її читати.

Містер Сміт і містер Браун (той джентльмен, з яким Родон не розрахувався за партію у віст) саме розмовляли про полковника перед тим, як він прийшов до клубу.

Якраз вчасно,— сказав Сміт.— Я думаю, що Кроулі не має за душею жодного шилінга.

Це вода й на мій млин,— відповів містер Браун.—Він не може поїхати, не віддавши тих двадцяти п’яти фун­тів, що завинив мені.

А яка там платня? — спитав Сміт.

Дві або три тисячі,— відповів його співрозмовник.—« Але клімат такий препоганий, що довго нею не натішишся, Ліверсідж помер через півтора року, а його попередник, я чув, пішов на той світ за шість тижнів.