Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Тепер уже немає ніякої пари,— мовив Родон.— Не­має!-Ці слова вихопилися в нього з таким стогоном, що брат здригнувся.

Боже мій! Вона померла? — вигукнув сер Пітт із щи­рою тривогою і співчуттям.

Хотів би я сам померти,— відповів Родон.— Якби не малий Родон, я о сьогодні вранці перерізав собі горло... і тому негідникові також.

Сер Пітт миттю вгадав правду і збагнув, хто був тією особою, яку Родон хотів позбавити життя. Полковник ко­ротко й недоладно розповів старшому братові, що сталося.

Вони з тим мерзотником склали цілий план,— сказав він.— На мене наслали судових виконавців, спіймали мене, коли я виходив з його будинку, а як я написав їй про гро­ші, вона відповіла, що лежить хвора в ліжку й викупить мене завтра. А повернувшись додому, я застав її в діаман­тах наодинці з тим падлюкою.

Потім він у кількох словах описав свою сутичку з лор­дом Стайном. Такі справи, як ця, кінчаються звичайно тільки дуеллю, заявив він, і після розмови з братом він піде зробити відповідні приготування.

І тому, що я не знаю, чи зостанусь живий,— мовив він глухим голосом,— а в хлопця немає матері, мені дове­деться залишити його на тебе й на Джейн, Пітте... Я аж тоді заспокоюся, коли ти пообіцяєш бути йому за батька.

Старший брат був дуже схвильований і потиснув Родонові руку з такою теплотою, яку від нього рідко хто бачив. Родон провів рукою по своїх кущуватих бровах і сказав:-Дякую тобі, брате. Я знаю, що твоєму слову можна вірити.

Присягаюся, що дотримаю його,— мовив баронет. Так, без зайвих слів, вони дійшли згоди в цьому питанні.

Потім Родон дістав з кишені невеличкого гаманця, який він знайшов у скриньці Ребеки, і витяг з нього пачку кредиток.

Тут шістсот фунтів,— мовив він.— Ти не знав, що я такий багатий. Я хочу, щоб ти віддав ці гроші Брігс, вона їх нам позичила... Вона була добра до дитини і...

мені весь час було соромно, що я забрав гроші в бідолашної старої жінки. Ось ще трохи... собі я залишаю лише кілька фун­тів... а це треба віддати Бекі на життя.

З цими словами він витяг з гаманця ще кілька кредиток і дав братові. Він був такий схвильований, що випустив гаманця, і з нього випала банкнота в тисячу фунтів — останній злощасний здобуток Ребеки.

Пітт нахилився й підняв її, вражений таким багатством.

Цю залиш мені,— мовив Родон.— Я сподіваюся вві­гнати кулю в того, кому вона належить.— І подумав про-себе, що то буде добра помста: загорнути кулю в банкноту й убити нею Стайна.

Після цієї розмови брати ще раз потиснули один одному руку й розійшлися. Леді Джейн почула, що прийшов пол­ковник, і, вгадуючи жіночим інстинктом лихо, нетерпляче ждала чоловіка поряд, у їдальні. Двері випадково залиши­лися відчинені, і, звичайно, вона, вийшла з їдальні, коли брати з’явилися на порозі кабінету. Вона подала Родонові руку й сказала, що рада буде, як він поснідає з ними, хоч стомлене неголене обличчя полковника та похмура міна її чоловіка свідчили, що їй обом не до сніданку. Родон щось промурмотів про нагальну справу й міцно потиснув ручку, яку вона несміливо подала йому. її благальний погляд не міг прочитати на його обличчі нічого, крім горя, але він пі­шов, не сказавши більше жодного слова. Сер Пітт теж не захотів нічого пояснювати їй. Діти підійшли привітатися з ним, і він холодно, як завжди, поцілував їх. Мати при­горнула їх до себе й тримала за ручки, поки вони стояли навколішки й слухали молитви, які сер Пітт читав своїй родині й челяді, що в святкових сукнях і лівреях сиділа рядком на стільцях з другого боку столу, на якому кипів чайник.

Сніданок тієї неділі так запізнився через згадану вище подію, що родина ще сиділа за столом, коли задзво­нили церковні дзвони. Леді Джейн почувала себе надто слабою, щоб іти до церкви, хоч і під час спільної молитви її думки витали десь-інде.

Тим часом Родон Кроулі квапливо перейшов Грейт-Гонт-стріт і, вдаривши молоточком по голові великої бронзової медузи обіч брами Гонт-гауса, викликав червонопикого Сілена в червоному, гаптованому сріблом жилеті, воротаря цього палацу. Воротаря також налякала поява розпатла­ного блідого полковника, і він загородив йому дорогу, не­мов боявся, що той силоміць увірветься в дім. Але Родон Кроулі тільки витяг візитну картку й звелів швейцарові неодмінно передати її лордові Стайну, звернувши увагу на написану там адресу і не забувши сказати, що полковник Кроулі з першої години весь час сидітиме в Ріджент-клубі на Сент-Джеймс-стріт, а не вдома.

Гладкий, червонопикий воротар вражено подивився вслід Родонові, коли той повернувся й пішов геть; озира­лися на нього й по-святковому вбрані люди, які де-не-де з’являлися на вулицях цієї ранньої години: хлопчаки з притулку з чистими, як сонце, обличчями, городник, що стояв, прихилившись до одвірка своєї крамнички, шинкар, що зачиняв на сонці віконниці, бо в церкві почалася від­права. На біржі теж жартували з розкуйовдженого полковника в бальному костюмі, поки він наймав бричку й на­казував візникові везти його в Найтсбріджські казарми.