Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Вирядивши посланця, Родон повернувся до їдальні й за­мовив ще вина. Він сміявся й говорив з якимось Дивним піднесенням, як здавалося його співрозмовникам.

Інколи він, мов божевільний, реготав з свого власного страху і пив ще цілу годину, весь час дослухаючись, чи не їде карета, що має вирішити його долю.

Десь тоді, коли він і сподівався, заторохтіли колеса біля брами, і юний сторож вийшов відімкнути її. Приїхала дама, яку він і впустив до будинку судового виконавця.

До полковника Кроулі,— сказала дама тремтячим голосом.

Хлопець глянув на неї досвідченим оком, замкнув на­двірні двері, тоді відчинив внутрішні, гукнув: «Полков­нику Кроулі, до вас гості!» — і впустив даму до задньої вітальні, яку той займав.

Родон вийшов з їдальні, де всі й далі пиячили, пучок тьмяного світла просмикнувся слідом за ним, і він побачив даму, що знічено стояла посеред кімнати.

Це я, Родоне,— несміливо озвалась вона, силкуючись надати своєму голосові веселого тону.— Це я,

Джейн.

Родон був до глибини душі зворушений тим ласкавим голосом і появою невістки. Він кинувся до неї, пригорнув її, мурмочучи якісь незугарні слова подяки, і ревно запла­кав у неї на плечі. Леді Джейн не знала, чому він такий схвильований.

Векселі містера Мосса були швидко погашені, що, мабуть, розчарувало того джентльмена, який розраховував, що пол­ковник прогостює в нього хоч неділю, і леді Джейн, смію­чись і сяючи від щастя, забрала Родона з будинку су­дового виконавця. Вони поїхали додому тією самою брич­кою, в якій леді Джейн примчала його визволяти.

Піхта не було вдома, коли принесли вашого листа,—сказала Джейн.— Він на парламентському обіді. Тому я, любий Родоне... поїхала сама.— І вона вклала в його руку свої ніжні пальці.

Мабуть, для Родона було й краще, що Пітт поїхав на той обід. Він дякував невістці сотні разів так гаряче, що та лагідна жінка була розчулена і майже стривожена.

О, ви... ви не знаєте,— сказав він, як завжди, незграбно й простодушно,— як я змінився, відколи маю вас і.. і малого Роді. Я... я хотів би почати нове життя... Бачите, я хочу... хочу стати...

Він не докінчив речення, але Джейн зрозуміла, що він мав на думці. І того вечора, попрощавшись з Родоном і вже сидячи біля ліжечка свого малого сина, вона покірно моли­лася за нашого бідолашного заблудлого грішника.

Родон попрощався з невісткою і швидко подався додому, Була дев’ята година вечора. Він промчав вулицями та ши­рокими площами Ярмарку Суєти і нарешті, засапаний, спинився навпроти свого будинку. Він глянув угору і зля­кано, весь затремтівши, відступив до огорожі. Вікна віталь­ні були яскраво освітлені. А Бекі ж писала, що лежить хвора в ліжку. Якусь хвилину він стояв непорушно, світло з кімнати падало на його бліде обличчя.

Він витяг з кишені ключа від вхідних дверей і зайшов досередини. З горішніх кімнат долинув сміх. Родон був у бальному костюмі — в такому вигляді, як його вчора по­лонили. Він мовчки піднявся сходами нагору й прихилився до поруччя на останній площадці. В будинку, крім цієї кімнати, панувала тиша — всю челядь відпущено. Родон почув сміх — сміх і спів. Бекі заспівала куплет із пісеньки, яку вона виконувала вчора. Хрипкий голос загукав:-Браво! Браво!-То був голос лорда Стайна.

Родон відчинив двері й зайшов до кімнати. Невеличкий столик був накритий до обіду: на ньому стояло вино й сріб­ний посуд. Стайн нахилявся над канапою, де сиділа Бекі. Негідниця була в чудовому вечірньому туалеті, на руках і на пальцях у неї виблискували браслети й каблучки, на шиї мінилися діаманти — подарунок лорда Стайна. Він тримав її за руку, яку саме хотів поцілувати, коли раптом Бекі схопилася на ноги й легенько зойкнула,— вона поба­чила бліде Родонове обличчя.

Наступної миті вона спробу­вала всміхнутися, ніби вітаючи свого чоловіка. То була моторошна усмішка. Стайн також випростався — блідий, з лютим виразом обличчя, скрегочучи зубами. Він теж спробував усміхнутися, ступив крок уперед і простяг руку,-Що, ви вже повернулися? Здорові були, Кроулі,— мо­вив він, і губи в нього скривились, коли він спробував-усміхнутися непроханому гостеві.

Щось у Родоновому обличчі спонукало Бекі кинутися до нього,-Я невинна, Родоне! — сказала вона.— Бог свідок, що невинна! — Руками, унизаними змійками, перснями і браслетами, вона хапала його за поли й за руки. Я невинна! Скажіть йому, що я невинна! — благально звернулась вона до лорда Стайна.

Той вирішив, що на нього, наставили пастку, і розлю­тився на жінку так само, як і на чоловіка.