Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Книга родинних проповідей, одну з яких сер Пітт зви­чайно виголошував удома щонеділі вранці, теж лежала на­поготові, лишилося тільки розважно вибрати, котру саме проповідь узяти на сьогодні. А біля неї лежав номер га­зети «Оглядач», ще вогкуватий і рівненько складений, призначений для особистого користування сера Пітта. Тільки його камердинер дозволяв собі проглядати газету до того, як клав господареві на стіл. Цього ранку, перше ніж віднести її в кабінет, він прочитав яскравий звіт про «свято в Гонт-гаусі» з перерахуванням прізвищ усіх ви­датних осіб, що мали запрошення від маркіза Стайна на вечір, який ушанував своєю присутністю його королівська величність. Поговоривши про цю подію з ключницею та її небогою, з якими він пив уранці чай і їв гарячі грінки-з маслом у їхній кімнаті, і надивувавшись, як Родон Кроулі з дружиною дають собі раду, камердинер потримав газету над парою і знов рівненько склав, щоб до приходу господаря вона здавалася цілком свіжою і неторканою.

Бідолашний Родон узяв газету й спробував згаяти за нею той час, що лишався до приходу брата. Та літери роз­пливалися в нього перед очима, і він не сприймав жодного прочитаного слова. Урядові повідомлення й призначення (сер Пітт як громадський діяч зобов’язаний був їх перегля­дати, а то б він нізащо не допустив у свій дім недільних га­зет), театральна критика, опис змагання на приз у сто фун­тів між «Баркінгським Громилом» і «Улюбленцем Татбері», навіть хроніка Гонт-гауса з дуже схвальним, хоч і стрима­ним описом славетних шарад, у яких відзначилась місіс Бекі,— все це, мов у тумані, пропливало перед Родоном, поки він сидів, очікуючи на появу голови роду Кроулі.

Тільки-но годинник з чорного мармуру в кабінеті почав різко видзвонювати дев’яту, з’явився сер Пітт, свіжий, ви­чепурений, з гладенько виголеним воскового кольору об­личчям, з дбайливо зачесаним і намащеним ріденьким волоссям, у тугому комірці, накрохмаленій краватці й сірому фланелевому халаті; велично спускаючись сходами, він ще дочищував нігті — одне слово, справжній англійський джентльмен минулих часів, взірець охайності і всіляких чеснот. Він аж здригнувся, коли побачив у себе в кабінеті бідолашного Родона в пом’ятому костюмі, розпатланого, з почервонілими очима. Він подумав, що брат не зовсім тверезий і цілу ніч десь гуляв.

Господи милосердний! — вражено сказав він.— Що тебе принесло сюди так рано, Родоне? Чому ти не вдома?-Не вдома? — гірко засміявся Родон.— Не лякайся, Пітте, я не п’яний. Зачини двері, я хочу поговорити з то­бою.

Пітт зачинив двері, підійшов до столу, сів у крісло — в те, що було призначене для відвідувачів: управителя, аген­та чи іншої довіреної особи, з якими мав справу баронет,— і почав ще завзятіше чистити нігті.

Пітте, я пропав,— по хвилі озвався полковник.—Про­пав навіки.

Я завжди казав, що до цього дійде,— роздратовано вигукнув баронет, відбиваючи такт рівненько обрізаними нігтями.— Я попереджав тебе тисячі разів. Я більше не можу нічим тобі допомогти. Всі мої гроші розраховані до останнього шилінга.

Навіть ту сотню, що Джейн відвезла тобі вчора, а обіцяв дати завтра вранці своєму адвокатові і не знаю, як викручусь. Це не означає, що я взагалі від­мовляюся допомагати тобі. Але заплатити твоїм кредито­рам усе я не можу так само, як не можу сплатити націо­нальний борг. Сподіватися цього від мене — божевілля, справжнє божевілля! Треба піти на компроміс. Для родини це велика прикрість, але всі так роблять. Он Джордж Кайтлі, син лорда Регленда, минулого тижня став перед судом і вийшов з нього, як вони, здається, звуть це, поновленим у правах. Лорд Регленд не заплатив би за нього й шилін­га і...

Мені потрібні не гроші,— перебив його Родон.— І я прийшов поговорити з тобою не про себе. Байдуже, що буде зі мною...

То в чому ж річ? — запитав Пітт, і йому явно від­лягло від серця.

Йдеться про мого сина,— хрипким голосом відповів Родон.— Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що будеш піклува­тися про нього, як мене не стане. Твоя мила, добра дру­жина завжди була до нього ласкава, і вія любить її дужче за свою... тьху, чорт. Слухай ,.. Пітте ... ти знаєш, що гроші міс Кроулі мав отримати я. Мене виховували не як молод­шого брата, а завжди потурали моїм примхам і лінощам.

Якби не це, я був би цілком іншою людиною. В полку я не так уже й погано виконував свої обов’язки. Ти знаєш, чому ті гроші не потрапили до мене і хто їх отримав.

Мені здається, що після тих жертв, які я приніс, і після тієї підтримки, яку ти бачив від мене, ці закиди зайві,— мовив сер Пітт.— Ти сам одружився, я тобі не ви­бирав пари.