Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Численні прусські племена, які говорили, литовською мовою, вже були винищені. Литва до недавньою часу відчувала залізну орденську кормигу, яка так страхітливо давила на її груди, що за кожним зітханням витискала з серця кров; Польща, хоч і перемогла в страшній битві під Пловцями, але втратила за часів Локєтка свої володіння на лівому березі Вісли разом з Гданськом, Тчевом, Гнєвом та Свєцем. Лівонський рицарський орден зазіхав на руські землі, і ці обидва ордени насувались, як велетенська хвиля німецького моря, яке все ширше й ширше заливало слов'янські землі.

І раптом сонце хрестоносно-німецьких удач закрила хмара. Литва прийняла хрещення з польських рук, а краківський трон разом з рукою прекрасної королеви Ядвіги одержав Ягелло. Правда, Орден не втратив від цього жодного свого краю, жодного замка, але відчув, що проти сили піднялась сила, і втратив причину, задля якої існував у Пруссії. Після хрещення Литви хрестоносцям залишалося хіба повертатись у Палестину та охороняти прочан, які йшли до святих місць. Але повернутись — це означало відмовитись від багатства, влади, могутності, панування, від міст, земель і цілих королівств. І Орден від страху і шаленства почав кидатись на всі боки, як потворний дракон, в бік якому увігнався спис. Магістр Конрад боявся поставити на карту все і тремтів від думки про війну з великим королем, владарем польських, литовських і просторих руських земель, що їх Ольгерд вирвав у татар із пащі, але більшість орденських рицарів прагнула боротьби, відчуваючи, що треба зійтися в битві на життя і на смерть, поки сила не розтрачена, поки вплив Ордену не ослаб, поки весь світ поспішає йому на допомогу і поки папські громи не впадуть на те їхнє кубло, для якого тепер справою життя і смерті було не поширення християнства, а підтримання поганства.

А тимчасом вони перед народами й государями обвинувачували Ягелла і Литву в фальшивому, несправжньому хрещенні, вісвітлюючи справу так, ніби протягом року неможливо було здійснити те, чого орденський меч не міг доконати протягом століть. Вони підбурювали королів і рицарів проти Польщі і її государя, як проти захисників і оборонців поганства, і їх голоси, яким не довіряли тільки в Римі, широкою хвилею розходились по світі і стягали до Мальборга князів, графів і рицарів з Півдня і з Заходу. Орден набував певності й усвідомлення своєї сили. Марієнбург з своїми грізними замками та Підзамчям більш ніж будь-коли вражав людей своєю могутністю, сліпив багатством, зовнішнім порядком, і весь Орден здавався тепер величнішим і могутнішим на віки вічні. І ніхто з князів, ніхто з рицарських гостей, ніхто навіть з хрестоносців, крім магістра, не розумів, що з часу хрещення Литви сталося щось таке, ніби хвилі Ногату, які з одного боку прикривали страшну фортецю, тихо й невблаганно стали підмивати її мури. Ніхто не розумів, що в цьому велетенському тілі зосталася ще сила, але з нього вже вилетіла душа; кожному, хто прибував і дивився на цей споруджений «ех luto Marienburg», на його мури, башти, на чорні хрести в брамах, на будівлях і на вбранні, насамперед спадало на думку, що навіть пекельні сили неспроможні здобути цієї північної столиці хреста.

З такою ж думкою дивилися на неї не тільки Повала з Тачева і Збишко, який бував уже тут і раніш, але й набагато більш тямущий за них Зиндрам з Машковиць. І коли він дивився на цей збройний солдатський мурашник, обрамований баштами й потужними мурами, обличчя його хмурніло, а в пам'яті мимоволі поставали горді слова, якими хрестоносці колись погрожували королю Казімірові:

«Наша сила більша, і якщо ти не поступишся, то ми будемо переслідувати тебе своїми мечами до самого Кракова».

Тимчасом замковий комтур повів рицарів далі, до Середнього замка, в східному крилі якого були кімнати для гостей.

Мацько і Збишко довго стояли обнявшись, бо любили один одного завжди, але за останні роки спільні пригоди й нещастя зміцнили цю любов ще більше. Тільки глянувши на небожа, старий рицар зрозумів, що Данусі вже нема на світі, тому ні про що не питав,, тільки все дужче стискав юнака в обіймах, бажаючи силою цих обіймів показати йому, що він не круглий сирота і що в нього є ще близька жива душа, готова розділити з ним недолю.

Коли смуток і горе трохи спливли сльозами, Мацько через деякий час сказав:

Невже вони знову вирвали її, чи вона вмерла у тебе на руках?

Вмерла у мене на руках під самим Спиховом,— відповів юнак.