Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Мацько обняв руками свою сивіючу голову, сперся ліктями на коліна і замовк. А Збишко сказав:

От бачите. На герці багато наших дужчі за них, а в великій війні — подумайте самі.

Ой, подумав я вже! Дасть бог, і королівські посли подумають, а особливо рицар з Машковиць.

Бачив я, як він спохмурнів. З нього великий знавець воєнної справи, і кажуть, ніхто в світі краще за нього її не знає.

Коли так, то війни, мабуть, не буде.

Якщо хрестоносці побачать, що вони дужчі, то якраз буде. І скажу вам щиро: хай би вже швидше щось трапилось, бо жити нам так далі не можна...

Приголомшений і своїм власним і загальним горем, Збишко схилив голову, а Мацько сказав:

—Шкода великого королівства, і я боюсь, коли б господь не покарав нас за надмірну зухвалість. Пам'ятаєш, як наші рицарі коло кафедрального собору у Вавелі перед месою, тоді, коли тобі мали зітнути голову й не зітнули, викликали самого Тімура Кривоногого,— того, котрий володіє сорокома державами і котрий наскладав з людських голів гори... Їм ще мало хрестоносців! Вони хотіли б викликати всіх на світі, і це може прогнівити бога.

На цю згадку Збишко схопив себе за волосся і розпачливо закричав:

—А хто ж мене тоді врятував від ката, коли не вона! О боже! Моя Данусько!.. О боже!..

І він став рвати на собі волосся та гризти кулаки, щоб стримати ридання,— так заболіло його серце від раптового нападу горя.

—Хлопче! Май бога в серці!.. Перестань! — гамував його Мацько.— Що ж ти вдієш? Заспокойся! Перестань!

Але Збишко довго не міг заспокоїтись і опам'ятався аж тоді, коли Мацько, який справді був ще хворий, так ослаб, що захитався і впав на лаву зовсім непритомний. Тоді юнак поклав його на тапчан, дав напитися вина, яке прислав замковий комтур, і сидів над ним доти, поки старий рицар не заснув.

Другого дня вони прокинулись пізно, але бадьоріші і здоровші.

Ну,— сказав Мацько,— мабуть, мені ще не час умирати, і я так думаю, що коли б мене обвіяв польовий вітер, то я міг би й на коні всидіти.

Посли затримаються тут ще кілька днів, — відповів Збишко,— бо до них весь час приходять люди з просьбою про видачу полонених, захоплених у Мазовії або в Великопольщі на розбої, але ми можемо їхати, коли захочете і коли здужатимете. В цей час увійшов Глава.

Ти, бува, не знаєш, що там роблять посли? — спитав його старий рицар.

Оглядають Високий замок і костьол, — відповів чех.— Замковий комтур сам їх водить, а потім вони підуть у головну трапезну на обід, на який великий магістр має запросити й ваші милості.

—А що ти робив зранку?

—Я придивлявся до німецької найманої піхоти, яку муштрували їхні капітани, і порівнював з нашою чеською.

—Хіба ти пам'ятаєш чеську?

—Рицар Зих із Згожелиць узяв мене в полон підлітком, але пам'ятаю добре, бо змалку цікавився такими речами.

—Ну, і що ж?

Та нічого! Звісно, німецька піхота сильна й добре навчена, але ж це воли, а наші чехи — вовки. Коли б дійшло що до чого, то ваші ж милості знають: воли вовків не їдять, а вовки дуже охочі до яловичини.

Це правда,— сказав Мацько, який, видно, дещо знав про це,— хто об ваших тернеться, то відскочить, як від їжака.

В бою кінний рицар вартий десятьох піхотинців,— сказав Збишко.

Але Марієнбург може здобути тільки піхота,— відповів зброєносець.

На цьому розмова про піхоту закінчилась, бо Мацько, стежачи за своїми думками, сказав:

—Чуєш, Главо, сьогодні, як підживлюсь та відчую в собі силу, то й поїдемо.

—Куди? — спитав чех.

—Звісно куди — в Мазовію. До Спихова,— сказав Збишко.

—І там уже й залишимось?

Мацько запитливо глянув на Збишка, бо вони ще не говорили про те, що мають робити далі. Можливо, у юнака було готове рішення, але він, видно, не хотів смутити ним дядька, і тому відповів ухильно:

Спочатку ви повинні вичуняти.

А потім що?

Потім? Повернемось до Богданця. Я ж знаю, як ви любите Богданець.

А ти?

І я його люблю.

Я не кажу, щоб ти не їхав до Юранда,— повільно промовив Мацько,— бо якщо він помре, його треба достойно поховати. Але ти слухай, що я тобі казатиму, бо ти ще молодий і розумом зі мною не зрівняєшся. Нещаслива вона якась земля, той Спихов. Коли тобі трапилось щось доброго, то в іншому місці, а там нічого, тільки горе та турботи.

Правду кажете,— мовив Збишко,— але там Данусина труна...

Перестань! — вигукнув Мацько, побоюючись, що Збишка несподівано схопить такий самий напад розпачу, як учора.

Але на обличчі юнака позначились тільки розчулення і смуток.