Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Але він знав, що до цього йдеться. І усвідомлення того, що Орден грунтується не на законі, а на беззаконні і брехні, передчуття близького дня загибелі робило його найнещаснішою людиною в світі. Він безумовно віддав би своє життя і кров, аби змінити становище та звернути на правдиву путь, але сам відчував, що вже пізно! Звернути — це означало віддати законним власникам цілі родючі й багаті краї, захоплені Орденом бог його знає коли, а разом з ними — чимало таких багатих міст, як Гданськ. Та й то ще не все! Це означало відмовитись від Жмуді, відмовитись від зазіхань на Литву, вкласти меч у піхви, нарешті зовсім піти з тих країн, де Орден уже не мав кого навертати до християнства, й осісти хіба знову в Палестині або на якомусь із грецьких островів, щоб боронити там хрест від справжніх сарацинів. Але це було неможливо, бо рівнозначне було б знищенню Ордену. Хто б на це погодився? І який магістр міг чогось такого зажадати? Душа Конрада фон Юнгінгена томилася в непевності, але коли б хто-небудь порадив йому таке, він перший наказав би ув'язнити його в темній келії, як божевільного. Треба було йти далі й далі, аж до того дня, коли бог укаже край. І він ішов, але в тяжкій журбі і смутку. Волосся на його бороді і скронях уже посріблилось, а бистрі колись очі напівприкрились обважнілими повіками. Збишко жодного разу не спостеріг на його обличчі усмішки. Воно було не грізне й навіть не похмуре, але ніби змучене якимось таємним стражданням. У панцері, з хрестом на грудях, посередині якого в чотирикутнику був зображений чорний орел, у просторому білому плащі, також прикрашеному хрестом, він справляв враження величі і смутку. Конрад колись був веселої вдачі і любив розваги, та й тепер ще не цурався пишних учт, видовищ і турнірів — навпаки, сам влаштовував їх, але ні в натовпі виборного рицарства, що гостювало в Мальборзі, ні в радісному людському гомоні, в звуках і брязкоті зброї, ні за повним мальвазії кубком він ніколи не розвеселявся. Коли все круг нього, здавалось, дихало могутністю, пишністю, невичерпним багатством, незламною міццю, коли посли римського імператора та інших західних государів захоплено вигукували, що Орден сам може протистояти всім королівствам і могутності всього світу, — він один не обманював себе, він один пам'ятав зловісні слова одкровення святої Бригіди: «Настане час, коли зуби їхні будуть вибиті, права рука відтята, права нога окривіє, і вони пізнають гріхи свої».

ХХХШ

Їхали польовою дорогою через Хелмжу до Грудзьондза, де спинились на добу: там великий магістр мав розглянути справу про риболовство, що виникла між замковим орденським старостою і околичною шляхтою, землі якої прилягали до Вісли. Звідти вони пливли на орденських човнах аж до Мальборга. Зиндрам з Машковиць, Повала з Тачева і Збишко весь час перебували коло магістра, котрий цікавився, яке враження справить на них, особливо на Зиндрама, спостережена зблизька орденська могутність. Магістрові хотілося знати про це тому, що Зиндрам з Машковиць був не тільки хоробрим, і страшним у поєдинчій боротьбі рицарем, але й дуже досвідченим знавцем воєнної справи. В цілому королівстві ніхто не міг зрівнятися з ним у керуванні численними військами, в умінні розташовувати загони для бою, в будуванні й руйнуванні замків, у наведенні мостів через широкі ріки, в обізнаності з «гарматами» і взагалі з озброєнням різних народів та в усяких воєнних хитрощах. Знаючи, що думка цього воїна багато важить на королівській раді, магістр гадав, що коли зможе вразити його орденськими багатствами і численністю війська, то війна відтягнеться ще надовго. А насамперед вигляд самого Мальборга міг сповнити тривогою серце кожного поляка, бо з цією фортецею, включаючи Високий замок, Середній замок і Підзамчя, жодна інша в світі країна не могла порівнятися навіть приблизно. Пливучи Ногатом, вони вже здалека побачили потужні башти, що вирисовувалися в небі. День був ясний і прозорий, так що башти видно було виразно, а через деякий час, коли човни наблизились, ще яскравіше заблищали бані костьолу на Високому замку й потужні мури, що громадились один на один,— частково цегляні, а частково тиньковані тим славнозвісним яснобілим тиньком, що його вміли виготовляти тільки орденські муляри. Величезні розміри цих мурів перевищували все, що польські рицарі бачили в житті. Здавалося, що там будівлі виростають над будівлями, створюючи в низинному від природи місці ніби гору, верхом якої був Старий замок, а схилами — Середній і положисте Підзамчя. Від цього величезного гнізда збройних ченців віяло такою міццю і могутністю, що навіть похмуре звичайно обличчя магістра трохи прояснилось.