Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Та з цього нічого не вийшло. В тому разі, коли б діло пішло добре, хрестоносці мали намір запросити великого короля до Торуня і влаштувати там на його честь кількаденні змагання та учти, але тому що переговори були невдалі й викликали обопільну неприязнь і озлоблення, всім було не до розваг. Рицарі тільки в ранкові години потроху мірялись силою і спритністю, та й то, як сказав веселий князь Ямонт, німцям воно було не до смаку, бо Повала з Тачева виявився дужчим на руку за Арнольда фон Бадена, Добек з Олесниці спритнішим за всіх у змаганнях на списах, а Лис з Торговиська — у стрибках через коня. Користуючись з нагоди, Збишко порозумівся з Арнольдом фон Баденом про викуп. Пан де Лорш, як граф і знатний рицар, дивився на Арнольда звисока і заперечував проти викупу, беручи все на себе. Проте Збишко вважав, що рицарська честь зобов'язує його заплатити умовлену кількість гривень, і хоч сам Арнольд пропонував зменшити ціну, він не прийняв ні цієї знижки, ні посередництва пана де Лорша.

Найзначнішою достойністю Арнольда фон Бадена була незвичайна фізична сила, а загалом він був чоловіком простакуватим, навіть придуркуватим, трохи жадібним до грошей, але чесним. У нього не було властивої хрестоносцям хитрості, через те він не приховував від Збишка, чому готовий узяти меншу ціну. «Угоди між великим королем і магістром однак не вийде,— сказав Арнольд фон Баден,— а обмін полоненими відбудеться, так що ти міг би одібрати дядька задарма. Отож я хочу взяти хоч що-небудь, аніж нічого, бо гаманець мій завжди порожній і його часто ледве вистачає на три гарнці пива на день, а я як не вип'ю п'ять або шість, то почуваю себе погано». Але Збишко сердився на нього за такі слова. «Я повинен заплатити,— казав він,— бо присягнувся рицарським словом, а дешевше нехочу, аби ти знав, що ми стільки й варті». Арнольд обійняв Збишка, а польські й орденські рицарі хвалили його, кажучи: «Він по заслузі в такі молоді літа носить рицарський пас і остроги, бо пам'ятає про честь і гідність».

Тимчасом король з магістром справді погодились на обмін полоненими, причому виявились дивні речі, про які єпіскоп і сановники королівства пізніше писали листи до папи та різних дворів: у поляків, правда, було чимало полонених, але все це були дорослі чоловіки в розквіті сил, взяті в приграничних боях або сутичках. А у хрестоносців перебувала більшість жінок і дітей, захоплених для викупу під час нічних нападів. Сам папа римський звернув на це увагу і, незважаючи на всю спритність орденського прокуратора в апостольській столиці, Йоганна фон Фельде, відкрито виявляв свій гнів і обурення проти Ордену.

Щодо Мацька виникли утруднення. Магістр чинив їх не насправді, а для годиться, щоб надати більше ваги кожній своїй поступці. Він, наприклад, твердив, що християнський рицар, який воював разом з жмудинами проти Ордену, по справедливості мусить бути засуджений до кари на смерть. Даремно королівські радники знову повторювали все, що їм було відомо про Юранда і його дочку, а також про страшні кривди, яких хрестоносці допустилися по відношенню до них двох і до рицарів з Богданця. У своїй відповіді магістр через якийсь дивний збіг повторив майже ті самі слова, що їх свого часу сказала княгиня Олександра Земовітова старому рицареві з Богданця:

—Ви себе вважаєте ягнятами, а нас вовками. Тимчасом з тих чотирьох вовків, котрі брали участь у викраденні Юрандової дочки, жодного нема живого, а ягнята безпечно ходять по світі.

Це була правда, але й на цю правду присутній на переговорах пан з Тачева відповів таким запитанням:

—Так, але чи був хто-небудь з них убитий підступно? І хіба всі вони полягли не з мечами в руках?

Магістрові нічого було на це відповісти, і він, помітивши, що король починає хмурити брови та блискати очима, поступився, щоб не розгнівати грізного владаря. Потім було умовлено, що кожна сторона вишле послів для відбору полонених. Від поляків були призначені: Зиндрам з Машковиць, який хотів зблизька побачити силу хрестоносців, і рицар Повала, а з ними і Збишко з Богданця.

Цю послугу Збишкові зробив князь Ямонт. Він клопотався за нього перед королем з тих міркувань, що юнак, бувши королівським послом, швидше побачить і визволить дядька. Король не відмовив молодому князькові, який був улюбленцем його і всього двору за веселу вдачу, доброту і вроду та за те, що ніколи для себе нічого не просив. Збишко щиро дякував йому, бо тепер уже був цілком певний, що вирве дядька з рук хрестоносців.