Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Замість відповіді мій батько підніс свисток до вуст і свиснув… Як ніби підслухували у шпарку від ключа, раптово постали чотири стрункі молодики і вишикувалися під стіною. Кімната посвітліла від блиску їхніх шоломів, а вони, ставши по-військовому, темні і засмаглі під ясними шишаками, чекали наказу. На батьків знак двоє з них ухопили з обох боків великого, оплетеного лозою, слоїка, повного пурпурової рідини, і поки Аделя здолала їм перешкодити, вже збігли з тупотом зі сходів, забравши дорогоцінний трофей. Двоє інших, віддавши військовий салют, віддалилися за тамтими.

Якусь хвилю здавалося, що Аделя вчинить щось несамовите, такі вогні метали її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним стрибком опинився на підвіконні та розпростер руки. Ми кинулися до нього. Ринок, засіяний вогнями, роївся від кольорового натовпу. Під нашим будинком вісім пожежників розтягнули в колі велику парусину. Батько оглянувся ще раз, зблиснув цілою пишністю обладунку, салютуючи нам мовчки, потім з простертими руками, світлий, як метеор, скочив у ніч, що пломеніла тисячами вогнів. Це була така чудова картина, що ми всі в захваті заплескали в долоні. Навіть Аделя, тамуючи свою образу, аплодувала цьому стрибкові, виконаному з такою елегантністю. Мій батько тимчасом м'яко зіскочив з простирадла і, струснувши з хрускотом бляшаною шкаралупою, став на чолі колони, яка, виходячи по двоє, розгорнулася в марші довгою лінією і віддалялася поволі вздовж шпалери натовпу, блискаючи мідними бляшанками касок.

Переклав Микола ЯКОВИНА

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.

З чималого наукового доробку, якому мій батько віддавав такі нечасті хвилини спокою та внутрішньої рівноваги поміж рясними ударами поразок і катастроф бурхливого авантюрного життя, наймилішими його серцю були праці з порівняльної метеорології, зокрема дослідження специфічного, повного найсвоєрідніших особливостей клімату нашої провінції. Саме він, мій батько, заклав основи фахового аналізу кліматичних явищ. «Нарис загальної систематики осені» витлумачив раз і назавжди суть пори року, яка в нашому провінційному кліматі набирає затяжної, розгалуженої, паразитично розрослої форми, що під назвою «китайського літа» простягається далеко вглиб наших кольорових зим. Що тут ще казати? Він перший визначив похідний, вторинний характер цього пізнього явища, котре було не чим іншим, як певного ґатунку отруєнням клімату міазмами перезрілого і звироднілого барокового мистецтва, позгромаджуваного у наших музеях. Музейне мистецтво розкладається в нудьзі й забутті, цукруватіє, застоюється, наче старі варення, пересолоджує наш клімат і спричиняє малярійну пропасницю, кольорові шаленства, якими агонізує затяжна осінь. Краса — то недуга, повчав мій батько, то якийсь дрож таємничої інфекції, темне віщування посталого з глибин досконалості розкладу, вітаного зітханням найглибшого щастя.

Нехай кілька принагідних суттєвих зауважень про наш провінційний музей прислужаться до ліпшого зрозуміння справи… Початки його сягають XVIII століття і пов'язані з дивовижним колекціонерським запалом отців василіанів, які нагородили місто паразитичним наростом, що обтяжував місцевий бюджет надмірним і непродуктивним видатком. По низці років скарбниця Республіки, відкупивши за безцінь зібрання в зубожілого ордену, великодушно розтринькувала кошти на його опіку, демонструючи гідне королівської резиденції меценатство. Але вітці міста вже наступної генерації були значно практичніші і не затуляли очей на господарські потреби: після марних переговорів з кураторією колекції архікнязя, котрій силкувалися відпродати музей, вони замкнули його й ліквідували правління, призначивши останньому хранителю довічну пенсію. Під час переговорів експерти без усякого сумніву ствердили, що вартість зібрання грубо переоцінена місцевими патріотами. Поштиві отці набули у хвалебному завзятті немало фальсифікатів. Музей не мав жодного твору першорядного майстра, зате цілі колекції третьо- і четверторядних, цілі провінційні школи, відомі лише фахівцям, забуті глухі завулки історії мистецтва.

Дивна річ: поштиві монахи мали мілітарні уподобання, більшість картин була баталістичного змісту. Спалені золоті сутінки мерхли на зітлілих від старості полотнах, де флоти галер і каравел, старі забуті армади трухлявіли в затоках без відпливу, гойдаючи на понадиманих вітрилах велич давно щезлих республік. Під закіптюженими й потемнілими лаками вгадувались ледь помітні обриси кінних сутичок. Крізь пустку погорілих кампаній, під темним і трагічним небом тяглися в грізній тиші поперемішувані кавалькади, охоплені зусібіч купчастою висипкою артилерійського вогню.