Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

— Твоя посполита натура, — мовив батько, — плюндрує все, до чого торкнешся. Намалювала гідний твого куцого розуму образ цих синів вогню. Щодо мене, уся моя симпатія належить нещасному роду саламандр, оцим бідним знедоленим істотам. Уся вина цього святого колись роду була в тому, що запродався людям за ложку нікчемної людської страви. Оплачено йому це з погордою. Тупість плебсу безмежна. Доведено цих делікатних істот до найглибшого занепаду, до остаточного упослідження. Що ж дивного, що не смакує їм харч, цей огидний та простацький харч, що готується сторожихою міської школи в одному спільному казані для них та міських арештантів? Їх піднебіння, делікатні та геніальні піднебіння вогнистих духів, жадають шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тому цієї урочистої ночі, коли будемо сидіти святково у великій залі міської Ставропігії при білих накритих столах, у цій залі з високими, ясно освітленими вікнами, що відкидають полиски углиб осінньої ночі, а навколо зароїться місто тисячними світлами ілюмінації, буде кожний з нас із пієтетом і гурманством, властивим синам вогню, вмочати булку в бокалі малинового соку і поволі попивати цей шляхетний і густий лікер. Таким чином підживлюється внутрішнє єство пожежника, регенерується багатство кольорів, які цей народ викидає із себе у вигляді феєрверків, ракет і бенгальських вогнів. Моя душа сповнена ласки до їхньої нужди, до їхньої невинної деградації. Якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то тільки в надії, що вдасться мені піднести з занепаду це плем'я, випровадити їх з приниження і простерти над ними штандарт нової ідеї.

— Ти весь змінився, Якубе, — сказала мати, — ти чудовий. Не відійдеш, однак, на ніч з дому. Не забувай, що з часу мого повернення не мали ми можливості добре порозмовляти між собою. Щодо ж помпувальників, — мовила, звертаючись до Аделі, — то, по суті, здається мені, ти керуєшся якимось упередженням. Це милі хлопці, хоча нікчеми. Дивлюся завжди з приємністю на цих молодиків в зграбних одностроях, трохи занадто затягнутих у поясі. Мають багато природної елегантності і зворушують своєю ретельністю та запалом, з яким готові щомиті услужити дамам. Скільки разів впаде мені з руки на вулиці парасолька, розв'яжеться шнурок черевичка, завжди надбіжить котрийсь із них, сповнений хвилювання й палкої готовності. Не маю серця розчарувати цих палких бажань і чекаю терпляче завжди, поки прибіжить та услужить мені, від чого здається дуже щасливим. Коли віддаляється, сповнивши лицарський обов'язок, оточує його відразу громада колег, обговорюючи з ним жваво цей випадок, при чому герой відтворює мімікою, як усе відбувалося. На твоєму місці користала б охоче з їх галантності.

— Уважаю їх за дармоїдів, — відповів старший продавець Теодор. — Адже не допускаємо їх до гасіння пожеж через їх дитячу безвідповідальність. Досить побачити, з якою заздрістю пристають завжди при гурті хлопців, що граються метанням ґудзиків до стіни, щоби оцінити зрілість їх кролячого розуму. Коли долинає з вулиці дикий гамір гри, можна з абсолютною певністю, визирнувши з вікна, побачити серед гурту хлопчаків цих захоплених і нечулих здорованів, майже непритомних в розгнузданих змаганнях. На вид пожежі шаленіють з радості, плещуть у долоні та танцюють, як діти. Ні, до гасіння їх використати не можна. Користаємо до того з коминарів і міських міліціянтів. Залишаються тільки ігри та народні свята, при яких вони незамінні, Наприклад, при так званому штурмі Капітолію в темряві, восени, перебираються на карфагенян і облягають з пекельним галасом Василіянське нагір'я. Усі в той час співають « Hannibal, Hannibal ante portas».

При тім під кінець осені стають ліниві та сонні, засинають стоячи, а коли впаде перший сніг, не знайти їх бодай на лік. Розповідав мені один старий пічник, що при ремонті коминів знаходять їх учеплених до каналу димаря, нерухомих, як почварки, в пурпурових одностроях і блискучих касках. Сплять так, стоячи, упившись малиновим соком, сповнені всередині липкої солодкості і вогню. Витягають їх тоді за вуха і провадять, п'яних від сну і непритомних, до казарм, через ранкові осінні вулиці, кольорові від перших приморозків, тоді як вулична галайстра кидає за ними каміннями, а вони посміхаються своїм всидливим усміхом, сповненим вини і поганого сумління і хитаються, як п'яні, на ногах.

— Як би там не було, — сказала Аделя, — соку їм не дам. Не для того собі псувала шкіру, варячи його на пічці, щоби ці нікчеми його випили.