Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Чи відчуваєте ви таємний, глибокий сенс тієї пригоди, коли миршавий, блідий випускник сам один покидає безпечний притулок й ступає в безмежжя липневої ночі? Чи перебреде він коли-небудь ті чорні мочарі, драговини й прорви безкінечної ночі, чи висадиться якогось досвіта в безпечному порті? Скільки десятиліть буде тягнутись та чорна одіссея?

Ніхто ще не написав топографії липневої ночі. В географії внутрішнього космосу ці карти не числяться.

Липнева ніч! З чим би її порівняти, як описати? Може, зрівняти її з нетрями величезної чорної троянди, що накриває нас стократним сном тисячі оксамитних пелюсток? Нічний вітер до глибин роздмухує її ефемерність і на її пахучім дні нас досягають погляди зірок.

Чи може порівняти її з чорним небозводом наших прикритих повік, повним леткого пилу, білого маку зірок, ракет і метеорів?

А може, порівняти її з довгим як світ нічним поїздом, що тягне безкінечним чорним тунелем? Йти липневою ніччю — це з трудом продиратись з вагона в вагон, між сонних пасажирів, по тісних проходах, задушливих купе і поперечних протягах.

Липнева ніч. Таємний флюїд мороку, жива, чуйна і рухлива матерія теміні, котра завжди щось неустанно творить з хаосу, щоб потім зразу ж закинути геть! Чорний багатоярусний будівельний ліс навколо сонного подорожнього, печери склепіння, ніші й яскині! Як нав'язливий базіка супроводжує вона самотнього мандрівця, замикає його в крузі своїх видінь, невичерпна на вигадки, маячню й фантазування, галюцинує перед ним зоряні далі, білі молочні дороги, лабіринти безкінечних колізеїв й форумів. Повітря ночі, той чорний Протей, що породжує задля забави оксамитні згустки та пасма запахів жасмину, каскади озону, раптові безповітряні ями, котрі як чорні бані наростають в безкінечність — потворні, налиті темним соком виногрона темряви. І пропихаюся між тих тісних фрамуг, схиляю голову під тими низько завислими арками й склепіннями, аж раптом стеля зривається, з зоряним віддихом на хвилю відкривається бездонний купол, щоб зразу ж знову засадити мене між тісних стін, переходів і фрамуг. В тих безшелесних заводях, в тих затоках темряви ще зависли обривки розмов залишених нічними мандрівцями, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шептів, яких не розвіяли подихи ночі. Часом ніч закриває мене в чомусь, що нагадує кімнату без дверей. Мене долає сонливість, не усвідомлюючи ноги ще йдуть, чи я вже давно відпочиваю в готельному номері ночі. Аж ось чую гарячий оксамитний поцілунок, загублений в просторі пахучими устами, відкривається якесь жалюзі, високо піднімаючи ноги переступаю через парапет вікна й мандрую далі під параболами спадаючих зірок. З лабіринту ночі виринає двоє подорожніх. Плетуться разом, витягають з темряви якийсь довгий, безнадійний хвіст розмови. Монотонно стукає по бруківці парасоля одного з них (такі парасолі носять на дощ зірок і метеорів), наче п'яні похитуються великі голови в пузатих капелюхах. Іншого разу мене на хвилю затримує конспіративний погляд чорного зизуватого ока — велика кістлява долоня з набухлими жилами стукоче через ніч на милиці ціпка, схопившись за ручку з оленячого рогу (в таких палицях бувають сховані довгі тонкі шпаги).

Нарешті на окраїні міста ніч кидає свої іграшки, скидає заслону, відкриває своє справжнє і вічне лице. Вона вже не замуровує нас в ілюзорному лабіринті привидів та галюцинацій, а відкриває перед нами свою зоряну вічність. Небозвід росте у безкінечність, сузір'я палають у всій своїй красі в позиціях одвічних, вони вимальовують на небі магічні фігури, так, ніби хочуть щось повідати, обвести своїм пронизливим мовчанням щось остаточне. Від мерехтіння тих далеких світів спливає кумкання жаб, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутним маком метеорів, який тихо всякає у всесвіт.

В якійсь годині ночі — сузір'я снили на небі свій одвічний сон — я знову опинився на моїй вулиці. Якась зірка зорила коло її витоку — пахла незнаним запахом. Коли я відкривав браму будинку протяг потяг нею, як темним коридором. В їдальні ще світилось, ниділи чотири свічки в бронзовому канделябрі. Шваґра не було. Відколи сестра від'їхала, він запізнювався на вечерю, приходив пізньої ночі. Прокинувшись від сну я деколи бачив як він роздягався з поглядом тупим і задуманим. Потім гасив свічки, розбирався догола і довго лежав без сну на холодному ліжку. Не зразу до нього приходив неспокійний півсон, який поступово сковував його велике тіло. Він ще щось воркотів, сопів, тяжко зітхав, боровся з якимось тягарем, який привалив йому груди. Інколи він зненацька вибухав тихим, сухим схлипом. Настрашившись я питав в темряві: — Що з тобою, Каролю? — Але він вже мандрував далі по свому тяжкому шляху сну, вперто видирався на якусь стрімку гору хропіння.