Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

В відкрите вікно легко дихала ніч. В її великій, безформній масі переливався холодний пахучий флюїд, в її темних брилах слабли зв'язки, текли тонкі цівки запахів. Мертвотна матерія темряви шукала виходу в натхненних злетах запахів жасмину, але неозорі маси в глибинах ночі лежали все ще скуто й мертво.

Щілина в дверях до сусідньої кімнати світилась золотою, дзвінкою й чутливою як сон немовляти, яке вовтузилось там в колисці стрункою. Звідти долинало лепетання пестощів, ідилія між мамкою й дитиною, ідилія першої приязні, страждань і незлагод любовних підохочувана демонами ночі, котрі згущували темряву за вікном, приваблені теплою леліткою життя, яке там тліло.

З другої сторони до нашого покою прилягала порожня й темна кімната, за нею була спальня батьків. Напружуючи слух я чув як мого батька, котрий повис на грудях сну, в екстазі носило його небесними шляхами, як він всією істотою віддавався тому далекому парінню. Його співуче й далеке хропіння відображало всі перипетії тієї подорожі по незвіданих вертепах сну.

Так душі поволі входили в темний апогей, в ту позбавлену сонця сторону життя, форм якого ніхто живий не бачив. Вони лежали як мертві, страшно харчали й плакали, в той час як чорне потьмарення глухим свинцем лежало на їхніх душах. І коли нарешті вони минали чорний Надир, найглибший Оркусдуш, коли в смертному поті долали його дивовижні миси, то міхи легень починали нову мелодію, наростали натхненним хропінням в сторону світання.

Глуха густа темрява толочила землю, її тілеса лежали забиті як чорні безвладні бички з виваленими язиками, з безсилих морд яких спливала слина. Але якийсь інший запах, якийсь інший колір темряви віщував далеке світання. Від затруєних ферментів нового дня темрява пухла, як на дріжджах росло її фантастичне тіло, розквітало в формі облуд, перетікало всіми коритами й діжами, поспішно, в паніці накисало, щоб досвіток не заскочив її на її розпусній плодовитості і не прицвяхував на віки вічні тих хворобливих вицвітів, тих потворних дітей самородства, що виросли з хлібних цебрів ночі, як демони, що купаються парами в дитячих купелях. Це той момент, коли і на найтверезішу, на найбезсоннішу голову на мить спадає заморока сну. Хворі, вбиті тугою й сум'яттям мають тоді хвилю розради. Хто знає, як довго триває той момент, коли ніч опускає завісу на те, що діється в її глибинах, але цей короткий антракт цілком достатній для зміни декорацій, для усунення величезної маси обладнання, для ліквідації великої вистави ночі з всією її темною, фантастичного помпою. Ти просинаєшся перестрашеним, з почуттям, що кудись спізнився і дійсно бачиш на горизонті світлу смугу світання і чорну єднаючу свою твердь землю.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

У перших днях жовтня ми з матір'ю верталися з дачної місцини у сусідньому департаменті краю, в лісистому водозборі Солотвинки, пересиченому шумом тисячі джерельних струменів. Ще маючи у вухах перетиканий щебетом птахів шелест вільшин, ми їхали у великому старому повозі, розрослому величезною халабудою, як темна розлога господа, їхали стиснені серед в'юків, у глибокій, вистеленій алькові, в якій карта за картою спадали у вікні кольорові картини пейзажу, немов тасовані поволі з руки в руку.

Під вечір приїхали на видуте вітром плоскогір'я, на велике здивоване роздоріжжя краю. Небо над тим роздоріжжям глибоке, задихане, перетворюється в зеніті на кольорову розу вітрів. Тут була найдальша околиця краю, останній закрут, за яким відкривався долі розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, і тут стояв старий трухлявий прикордонний стовп із затертим написом і дуднів на вітрі.

Великі колеса повозу заскреготіли й загрузли в піску, мерехтливі спиці вмовкли, тільки велика халабуда стугоніла глухо, лопотала темно на перехресних вітрах, як ковчег, осілий на пустищі.

Мати платила мито, журавель рогатки піднісся зі скрипом, потім повіз в'їхав тяжко в осінь.

В'їхали в зів'ялу нудність величезної рівнини, у споловіле і бліде віяння, яке відкривало тут над жовтою долиною свою блаженну та мляву безмежність. Якась пізня й незмірна вічність здіймалась із бляклих далечин і в'янула.

Як у старому романі перегорталися пожовклі карти краєвиду, щораз блідіші і щораз кволіші, ніби мали скінчитися якоюсь великою розвіяною пусткою. У цій розвіяній марноті, у цій жовтій нірвані ми могли були заїхати поза межі часу й дійсності, залишитись уже назавжди в цьому краєвиді, в цьому теплому яловому віянні — нерухомий диліжанс на великих колесах, що зав'язнув серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит у старосвітському розсипаному романі — коли візник рештками сил шарпнув віжки і визволив повіз із солодкої летаргії цих вітрів і звернув до лісу.