Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Від цього світу легковажної безтурботности батько відмежовувався щораз більше, втікав у твердий устав свого чину. Вжахнений розв'язністю, що ширилася довкола, замикався у самотній службі високому ідеалові. Ніколи рука його не попускала затягнутих пряжок, ніколи не дозволяв він собі на полегшення режиму, на вигідну легкоту. На це міг собі дозволити Баланда і С-ка і ті інші дилетанти у цій галузі, яким чужий був голод досконалости, аскеза високої майстерности. Батько із скорботою дивився на занепад галузі. Хто з теперішньої генерації блаватних купців ще пам'ятав добрі традиції давнього мистецтва, хто з них ще знав, наприклад, що колона суконних валів, уложена на полицях шафи згідно з засадами купецького мистецтва, мусіла під з'їжджаючим згори до низу пальцем видати тон, як гама клявішів? Кому з теперішніх доступні були останні тонкощі стилю в обміні нотами, меморандумами й листами? Хто ще знав увесь чар купецької дипломатії, дипломатії доброї старої школи, увесь той повен напруження перебіг неґоціяцій, від непримиренної твердости, від замкнутої стриманости при появі повноважного міністра закордонної фірми почерез повільне танення під впливом невтомних запобігань і упадань дипломата аж до спільної вечері з вином, поданої прямо на бюрку, на паперах, у піднесеному настрої, серед щипання сідничок послужливої Аделі і серед приперченої і вільної розмови як між людьми, які знають, що від них вимагає хвилина й обставина — а закінченої обопільно корисним інтересом?

У тиші тих ранкових годин, під час котрих дозрівав сквар, батько мій сподівався знайти вдалий і натхненний прийом, якого потребував, щоб закінчити листа до вельмишановних Хрістіяна Зайпля й Синів, механічні прядильні і ткальні. То була рубана відсіч, дана необґрунтованим зазіханням тих добродіїв, репліка, що урвалася саме у вирішальному місці, де стиль листа мав піднестися до міцної й дотепної вершинної пуанти, у момент якої ставалося те коротке замикання, відчутне у легкому внутрішньому дрожі, після чого стиль міг уже тільки опасти зворотом, зробленим з розмахом, з елеґанцією, зворотом завершальним і дефінітивним. Батько відчував суть цієї пуанти, яка вже кілька днів від нього вислизала, сливе мав її між пальцями, все ще невловну. Йому бракло отої хвилини доброго настрою, моменту щасливої верви, аби взяти штурмом перешкоду, об яку він за кожним разом розбивався. Знову й знову сягав за чистим аркушем, щоб із свіжого розгону сфорсувати трудність, яка глузувала з його зусиль.

Тим часом крамниця поступово залюднювалася крамівниками. Вони входили червоні від раннього жару, оминаючи здалека бюрко батька, у бік якого зиркали тривожливо, повні нечистого сумління. Повні вад і слабостей, вони відчували на собі тягар його мовчазного несхвалення, якому нічого не могли протиставити. Ніщо не могло вблагати цього замкнутого у своїх турботах шефа, жодною запопадливістю не можна було до нього піддобритися, зачаєного, як скорпіон, за бюрком, з-над якого він ядовито блищав скельцями окулярів, шелестячи, як миша, серед паперів. Збудження його росло, невизначена пасія посилювалася, в міру того як жар сонця припікав щораз більше. Чотирикутник блиску на підлозі палав. Металічні й лиснючі польові мухи протинали блискавицями вхід до крамниці, на мить зупинялись на шпалетах дверей, ніби видмухані з металевого скла — скляні бульбашки, випахкані з гарячої люлечки сонця, із склодувні цього полум'яного дня — зупинялися з розширеними крильцями, повні льоту й хижости, і мінялися місцями у скажених зиґзаґах. У ясному чотирикутнику дверей умлівали в блиску далекі липи міського парку, звіддалік маленька церковна дзвіничка мріла зовсім близько в тому прозорому й тремтливому повітрі, як у тубусі люнети. Бляшані дахи палали. Над світом здималася величезна, золота баня спеки.

Батькове роздражнення росло. Він розглядався безпорадно, болісно скоцюрблений, виснажений діяреєю. В устах мав смак, гіркіший від полину.

Спека запікалася, загострювала лютість мух, заіскрювала світлисті пункти на їхніх металічних черевцях. Чотирикутник світла дійшов до бюрка, і папери пломеніли як Апокаліпсис. Очі, засвітлені надміром світла, не могли вже витримати його білої одноманітности. Крізь свої грубі хроматичні скельця батько бачить усі предмети обережені пурпурою, у фіолетово-зелених обвідках, і його охоплює розпач від цього виверження кольорів, від цієї анархії барв, що шаліє над світом у світосяйних оргіях. Руки його тремтять. Піднебіння гірке й сухе як перед атакою. У шпарах зморщок зачаєні очі з увагою стежать за розвитком подій у глибині.