Гі Мопассан: Твори том 2

Великосвітський філософ, з білявим, як льон, чубом, високий і стрункий, був затягнутий у фрак, що тісно облягав йому стан. Його тонке обличчя, що виступало з білого комірця, було бліде, а гладеньке й біляве волосся здавалося наклеєним.

Щодо Ламарта, Гастона де Ламарта, котрому часточка «де» прищепила деякі дворянські і світські претензії, то це був передусім літератор, невблаганний і нещадний. Озброєний гострим поглядом, що схоплював образи, постави, жести з швидкістю й точністю фотографічного апарата, й обдарований проникливістю й письменницьким чуттям, природним, як нюх у мисливського собаки, він зранку до ночі нагромаджував професійні спостереження. Завдяки цим двом дуже простим властивостям — докладному сприйняттю зовнішніх форм та інстинктивному вгадуван-ню внутрішньої суті — він надавав своїм книжкам барви, тону, вигляду і гостроти правдивого життя; до того ж вони зовсім не виявляли тенденцій, звичайних у письменників — психологів, а здавалися уривками людського життя, вихопленими з дійсності.

Вихід у світ романів Ламарта викликав у товаристві хвилювання, здогади, злорадство й обурення, бо завжди здавалося, що в них пізнаєш відомих людей, ледве прикритих прозорою маскою, а його поява у вітальнях незмінно тягла за собою тривогу. Ще він видав том своїх спогадів, у яких змалював портрети багатьох своїх знайомих чоловіків та жінок, хоча й без явної недоброзичливості, але з такою точністю й нещадністю, що вони відчули себе ображеними. Хтось прозвав його «Пострах друзів».

Про цю людину із загадковою душею й замкненим серцем казали, що він божевільно кохав колись жінку, котра завдала йому багато страждання, і що тепер він мститься на інших.

Ламарт із Маствалем добре розуміли один одного, хоча музикант був зовсім іншої вдачі, одвертішої, щирішої, може, не такої глибокої, зате експансивнішої. Після двох великих успіхів — опери, спершу поставленої в Брюсселі, а потім у Парижі, де її захоплено зустріли в Опера-Комік, та іншого твору, відразу поставленого в Гранд-Опера й названого виявом чудового таланту, — він переживав якийсь занепад, що, як передчасний параліч, вражає більшість сучасних митців. Вони не старіються в промінні слави й yспіху, як їхні батьки, їм загрожує неміч в самому розквіті віку. Ламарт казав: «Тепер у Франції всі :генії — невдахи».

У той чає Масіваль здавався дуже закоханим у пані де Бюрн і в їхньому гуртку вже поговорювали про це: ось чому, коли він побожно поцілував їй руку, всі погляди звернулися до нього.

Він спитав:

— Ми не спізнилися?

Вона відповіла:

— Ні, я ще чекаю барона де Гравіля й маркізу де Братіан.

— А, маркізу? Чудово. То ми займатимемось сьогодні музикою?

— Сподіваюсь.

Нарешті приїхали й припізнілі гості. Маркіза, трохи затовста для свого маленького зросту, італійка за по-ходженням, жвава, чорноока, з чорними бровами і віям», з чорним волоссям, таким густим та розкішним, що воно спускалося на чола й відтіняло очі; славилася серед світських жінок своїм чудовим голосом.

Барон, людина з бездоганними манерами, з запалими грудьми та великою головою, здавався цілком завершеним тільки з віолончеллю в руках. Пристрасний меломан, він ходив тільки туди, де шанували музику.

Було подано обід, і пані де Бюрн, взявши попід руку Андре Маріоля, пропустила перед собою гостей. Коли вона зосталася з Маріолем у вітальні наодинці, то, перш ніж і собі рушити, глянула на нього, і йому здалося, що в цих ясних очах з чорними зіницями він уловлює якусь складнішу думку й гострішу цікавість за ті, що ними звичайно завдають собі клопоту гарні жінки, приймаючи гостя за своїм столом уперше.

Обід пройшов трохи нудно і мляво. Ламарт нервував і тримався вороже — не одверто вороже, бо завжди намагався бути гречним, але він заражав усіх тим майже невловимим лихим настроєм, що заморожує невимушену розмову. Масіваль, похмурий і заклопотаний, їв мало й поглядав спідлоба на господиню дому, думки якої наче витали десь далеко. Неуважна, вона відповідала, усміха-ючись, і знову замовкала, ніби думала про щось, хоча й не дуже захопливе, але все ж цікавіше для неї цього вечора, ніж її друзі. Вона намагалася бути якнайпривітнішою до маркізи й Маріоля, однак робила це з обов'язку, зі звички, бо зразу впадало у вічі, що вона дуже неуважна й заклопотана чимось іншим. Френель і де Мальтрі сперечалися про сучасну поезію. Френель дотримувався думки, звичайної для світської людини, а де Мальтрі розтлумачував міркування найспритніших віршомазів, незбагненні для непо-свячених.