Гі Мопассан - Твори том 2

Під час неквапливих і довгих роздумів, що розважають мене дорогою, коли йду я навмання, а душа десь далеко ширяє, щоразу, звертаючися до минулого, несподівано для себе я пригадую якісь незначні давні події, веселі чи сумні,— і злітають вони в уяві, наче птахи зі шляху, почувши мою ходу.

Цього літа якось ішов я тою дорогою, що в’ється понад стрімким правим берегом озера Бурже в Савойї: Погляд мій відпочивав на мерехтливому плесі води неповторного відтінку блідої блакиті, пронизаної м’якими відблисками вечірного сонця, а в серці бриніла та ніжність до водної гладіні озер, річок і моря, яка живе в мені ще від дитячих років. На тому березі величезного плинного простору, — такого широкого, що кінців його не було видно, бо один зникав десь біля Рони, а другий — коло Бурже, — на тому березі підносилися могутні гори; обриси їх нагадують гребінь велетенського півня; найдальша і найбільша вершина має назву «Котячий зуб». Обабіч дороги виноградні лози тяглися від дерева до дерева, важко облягаючи своїм листям хисткі гілки підпірок, обвивали стовбур за стовбуром, плелися геть через поле гірляндами, — зеленими, жовтими, червоними, — а з них визирали темні виноградні грона.

На білому від пилюки шляху не було ані душі. Нараз з-поміж високих дерев гаю, що оточує село Сент-Інносан, вийшов чоловік; схилившись під вагою мішка, він простував до мене, спираючись на ціпок.

Коли він наблизився, я роздивився, що це носій, один з тих мандрівних торговців, які ходять від села до села і продають по хатах усякий дрібний дешевий крам, — і згадалося мені чомусь щось дуже давнє і, здається, не таке вже й значне: інша зустріч, вночі на шляху з Аржан-тейля до Парижа, коли я мав років двадцять п’ять.

У ті часи найбільшою втіхою було для мене веслування. Я наймав кімнату в аржантейльського шинкаря і щовечора сідав у поїзд, довгий і повільний, який розвозив урядовців, залишаючи на кожній станції юрби цих людців з усякими там пакуночками в руках; всі вони були неповороткі черевані, бо ніколи не ходили пішки, в пом’ятих штанах, відвислих на колінах від сидіння на казенних стільцях. Цим поїздом, наче просяклим канцелярським духом зелених папок і ділових паперів, добирався я до Аржантейля. Там на мене чекав човен, готовий до подорожі. Завзято веслуючи, я плив на вечерю до Безона чи до Шату, до Епіне або Сент-Уена. Після вечері я повертався, ставив човен на місце і йшов до Парижа пішки, а над головою вже світив мені місяць.

І ось одної ночі я помітив попереду на світлому шляху подорожнього. Я частенько зустрічав в околицях Парижа отаких нічних мандрівників, що так лякають запізнілих городян. Подорожній повільно йшов переді мною, несучи на спині важкий мішок.

Я швидко простував до нього. Мої кроки відлунювали по дорозі. Він зупинився, подивився назад; я підходив усе ближче, і тоді він перейшов на інший бік шляху.

Коли ж я проминув його і, не зупиняючись, пішов далі, він гукнув:

— Агов! Добрий вечір, пане.

Я відповів:

— Добрий вечір, приятелю.

Він вів далі:

— Ви оце далеко йдете?

— До Парижа.

— Ви добре ходите, то швидко дійдете. А в мене заважка ноша, щоб іти швидко.

Я уповільнив крок.

Чому ця людина озвалася до мене? І що вона несе в такому великому мішку? Непевна підозра злочину промайнула в моїй думці і збудила цікавість. Щодня газети стільки пишуть про нічні події саме у цих місцях, на півострові Женвільє, що принаймні деякі з них мусять бути правдою. Вся ця нудна базгранина про арешти і різні злочини, якими рясніють шпальти газет, відведені репортерам, напевно, не вигадується просто так, аби лише розважити читача.

Проте голос цього чоловіка нібито лунав швидше боязко, аніж нахабно, а його обережна поведінка досі не була схожа на поведінку грабіжника.

Я й собі спитав:

— А ви далеко йдете?

— Та ні, до Аньєра.

— Ви, мабуть, самі звідти?

— Так, пане, я ходжу з крамом і живу в Аньєрі.

Він зійшов тепер із' бічної доріжки, якою вдень ідуть

пішохідці в затінку дерев, і наблизився до середини дороги. Я зробив те ж саме. Ми все ще підозріливо позирали один на одного, міцно стискаючи ціпки. Але, підійшовши ближче до нього, я зовсім заспокоївся. І він, напевно, також, бо попросив мене;

— Чи не могли б ви йти не так швидко?

— Навіщо?

— Бо щось мені ця дорога вночі не подобається. В мене на плечах крам; а вдвох завжди краще, ніж самому. На двох людей, коли вони йдуть разом, рідко хто нападає.

Відчувши, що він каже правду і що йому страшно, я зробив так, як він хотів; і ось ми пішли поруч, — цей незнайомий і я, — о першій годині ночі по шляху з Аржан-тейля до Аньєра.