Гі Мопассан - Твори том 2

Високий гай темнів віддалік, за ставом, і раптом поміж його дрібним іще листом виглянув місяць. Він поволі плив угору серед віт, іцо малювалися виразно на його ясному шляху, і підбивався дедалі вище серед зірок, що втрачали від його появи свій блиск. Цілий світ був затоплений меланхолійним сяйвом, де блукають білі тіні й чудові примари, — сяйвом, любим для всіх закоханих та поетів.

Молоді спершу замилувано дивились на це видовище, а далі, напоєні солодощами чудової ночі, принаджені мерехтінням трави та дерев, покволом вийшли і попрямували лугом до ставу, що вигравав пишними барвами.

Кінчивши чотири партії в пікет, як то звичайно бувало щовечора, обидві матері ледве не задрімали на своїх місцях і врешті зібралися йти спати.

— Треба покликати дітей, — мовила одна.

А друга відповіла, глянувши в бліду імлу за вікном, де майоріли дві тіні закоханих:

— Облиш, надворі так гарно! Лізон на них почекає. Правда ж, Лізон?

Стара панна звела свої несміливі очі і відказала властивим їй боязким голосом:

— Звичайно, я на них почекаю.

Сестри пішли на спочинок, а тітка Лізон, поклавши на поруччя крісла своє недокінчене плетиво, вовну та довгого дротика, сперлась ліктями на вікно і почала вдивлятись у прегарний нічний краєвид.

Закохані прогулювались без кінця довго, переходячи луг

від ставу до ганку і знову від ганку до ставу. Вони побралися за руки й не говорили ні слова, ніби душі їхні вийшли зі своєї оболонки і злилися з яскравою поезією, що нею дихала земля. Жанна зненацька побачила у вікні силует старої панни, що вирисовувався у світлі лампи.

— Глянь-но, — мовила вона, — тітка Лізон дивиться на нас.

Жак підвів голову.

— Так, — одказав він, — тітка Лізон на нас дивиться.

І вони знову повернулися до своїх мрій, до своєї прогулянки, до свого кохання.

Тим часом роса вкрила траву. їм зробилося трошки студено від нічної свіжості.

— Вертаймось, — сказала вона.

І вони попростували до замку.

Коли молода пара увійшла знову до вітальні, тітка Лізон, як перше, плела панчохи; чоло її було низько нахилене над роботоіо, а худі маленькі пальці трошки тремтіли, ніби надто стомлені.

Жанна підійшла до неї.

— Тіточко, ми вже йдемо спати.

Стара панна відвела очі. Вони були червоні, так наче вона плакала. Жак та його наречена того не помітили. Враз молодий хлопець глянув на Жаннині черевики і побачив, що вони забризкані росою. Порушений неспокоєм, він запитав ніжно:

— Чи не змерзли твої любі маленькі ніжки?

І тут раптом пальці у тітки Лізон так сильно задрижали, що плетиво з них випало геть, моток шерсті покотився по підлозі,— і, затуливши долонями обличчя, стара панна гірко, конвульсивно заридала.

Молодята кинулись до неї. Жанна, ставши навколішки, відвела їй руки від обличчя і запитала, стурбована та вражена:

— Що з тобою, тіточка Лізон? Що таке?

Тоді нещаслива старенька промовила крізь сльози, діткнута тяжким горем:

— Це… він… він тебе спитав: «Чи не змерзли… твої любі маленькі ніжки?..» Мені ніколи… ніколи ніхто такого не говорив… ніколи… ніколи!..

Щоб ніхто не міг здогадатись, про яку особу йде мова, назвемо її пані Ансер.

Це була одна з тих паризьких комет, які лишають по собі немовби довгий вогняний слід. Вона писала вірші та новели, мала поетичне серце і була до того ж напрочуд вродлива. Вона приймала у себе лише видатних людей, із тих, кого називають звичайно «королями» в тій або іншій галузі. Бувати в неї в домі — давало право на титул особливо цікавої, розумово витонченої людини; принаймні такого значення надавали звичайно її запросинам.

Чоловік її відігравав роль темного сателіта. Бути зірці за чоловіка — справа зовсім нелегка. Проте йому щасливо спало на думку утворити державу в державі, здобути й для себе певної поваги, щоправда, другорядної; отже, коли дружина його вітала у себе гостей, бували гості й у нього; то був окремий гурток, що цінував господаря більше, ніж блискучу дружину, і з більшою увагою дослухався до його речей.

За фах він узяв собі землеробство, кімнатне, так би мовити. Адже є й кімнатні полководці, що родяться, живуть і вмирають на круглих шкіряних кріслах військового міністерства; кімнатні моряки — загляньте до міністерства морського; кімнатні колонізатори тощо. Правда ж так? Він студіював землеробство, але студіював його глибоко у зв’язку з іншими науками, політичною економією, мистецтвами, — слово «мистецтво» прикладають тепер до всього на світі, «Мистецькими витворами» називають навіть потворні, жахливі залізничні мости. Нарешті він досяг того, що про нього казали: «Це голова!..» Його цитували по спеціальних журналах, а жінка добилася для нього призначення до певної комісії при міністерстві землеробства.