Гі Мопассан - Твори том 2

Зворушення стисло йому груди, йому хотілося крикнути: «Дякую!» — але він задовольнився тим, що поцілував, поцілував, як коханець, руку, що вона простягла йому на прощання.

Обмінявшись незчисленними вітаннями, подяками і запевненнями у взаємній прихильності з подружжям Вальсасі і з паном де Прадоном, що трохи заспокоївся, почувши про його подорож, Маріоль сів у карету й поїхав, озираючись на пані де Бюрн.

Він вернувся до Парижа, ніде не спиняючись і нічого не помічаючи в дорозі. Цілу ніч, забившись у куточок вагона, напівзаплющивши очі, схрестивши руки хз душею, поглинутою одним-єдиним спогадом, він думав про свою здійсненну мрію. А як тільки опинився вдома, у першу ж хвилину в своїй тихій бібліотеці,— де він звичайно перебував, де працював, де писав, де майже завжди почував себе затишно в товаристві своїх улюблених книжок, фортепіано й скрипки, — в душі його почалася та постійна мука нетерпіння, яка, мов гарячка, хвилює ненаситні серця. Вражений тим, що не може ні за що взятися, нічого робити, ніщо не може не тільки розважити його думки, але навіть заспокоїти його тіло, — ні звичні заняття, що ними він урізноманітнював життя, ні читання, ні музика, — він задумався: що йому робити, щоб заспокоїти цей новий душевний неспокій. Його охопила потреба — незбагненна фізична потреба піти з дому, походити, порухатися; охопив той напад неспокою, що від думки передавався тілу і був нічим іншим, як інстинктивним і невгамовним бажанням шукати і знову знайти когось.

Він одягнув пальто, взяв капелюха, відчинив двері і, вже йдучи сходами, запитав себе: «Куди я?» І в нього виникла думка, яка досі не зринала в його голові. Йому треба було знайти притулок для їхніх побачень — затишне, просте й гарне помешкання.

Він шукав, ходив, оглядав вулицю за вулицею, авеню й бульвари, неспокійно придивлявся до швейцарів, що догідливо всміхалися, до господинь з підозрілими обличчями, до помешкань з незграбними меблями і ввечері повернувся додому засмучений. Другого ранку, з дев’ятої години, він знову узявся до пошуків і, врешті, як уже темніло, знайшов на вулиці в Отейлі, у глибині саду з трьома виходами самотній флігель. Місцевий оббивальник обіцяв навести в ньому лад за два дні. Маріоль вибрав оббивку, замовив меблі — зовсім прості, з лакованої сосни, і дуже м’які килими. Сад доглядав один пекар, що жив поблизу. З його дружиною Маріоль домовився, щоб вона прибирала помешкання. Сусідній садівник підрядився засадити квітники.

Усі ці клопоти затримали його аж до восьмої години, та коли він прийшов додому, змучений втомою, і побачив на своєму столі телеграму, серце його забилося. Розгорнувши її, він прочитав:

«Буду вдома завтра ввечері. Чекайте вказівок.

Міш .»

Він ще не писав їй, боячись, що лист пропаде, оскільки вона мала виїхати з Авранша. Зразу по обіді він сів до столу, щоб висловити їй усе, що було на душі. Він писав довго й тяжко, бо йому здавалося, ніби всі вирази, речення і навіть думки надто буденні, недосконалі й безглузді, щоб як слід передати його ніжну й пристрасну подяку.

В листі, одержаному другого ранку, вона підтверджувала, що вернеться того самого вечора, і просила не показуватися нікому кілька днів, щоб усі повірили в його подорож. Крім того, вона просила його прийти завтра о десятій годині ранку в Тюїльрійський сад на терасу, що над Сеною.

Він прийшов туди на цілу годину раніше і блукав по великому саду, де виднілися лише ранні перехожі: службовці, що поспішали до міністерств на лівому березі, прикажчики, робітники всіх професій. Він відчував свідому втіху, дивлячись, як ці люди квапилися, бо потреба в щоденному хлібі гнала їх до роботи, мов скотину, і, порівнюючи себе до них у цей час, коли він чекав свою коханку, одну з володарок світу, він почував себе таким щасливчиком і обранцем долі, далеким від життєвої боротьби, що мав охоту подякувати синім небесам, бо для нього Провидіння — то була лише зміна блакиті й негоди, залежно від Випадку, підступного володаря над людьми й днями.

За кілька хвилин перед десятою він зійшов на терасу й почав виглядати, чи не йде вона.

«Спізнюється!» — подумав він. Ледве встиг він почути, як годинник пробив десять разів на сусідній вежі, йому здалося, що він упізнає її здалеку, що це вона швидко йде по саду, немов швачка, поспішаючи до свого магазину. Проте він вагався. «Чи це справді вона?» Він упізнав її ходу, але його дивувала зміна в її зовнішності,— вона здавалася такою скромною в простій темній сукні. Це справді вона простувала до сходів на терасу і йшла впевнено, ніби бувала тут уже не раз.