Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Довкруги того чотирикутника йшла великим колесом кiннота, яка висилала вiд себе роз'їзди. Коли б ворог наступав, тодi кiннота заїздила помiж вози до табору. Козаки злiзали з коней i ставали до оборони поза возами. Вони стрiляли з возiв i з-пiд возiв, i вiдкривали наглий огонь рушницею i гарматами. Якби треба було довший час оборонятись на мiсцi, тодi скрайнi вози окопували могильники земляним валом. По тiм всi ховалися до табору.

Через кiлька днiв Сагайдачний не стрiчав бiльшого опору. Поменшi татарськi ватаги могла сама кiннота порозганяти. Сагайдачний догадувався, що татарська головна сила або зiбралась заступати козакам дорогу у Бахчисарай, ханову столицю, або вона, певно, заступить йому дорогу десь у степу. Сагайдачний навмисно випустив перекопського мурзу, щоб вiн звiстив хана, що козаки йдуть на Бахчисарай.

По кiлькох днях такого походу прийшлось помiрятись козакам з великою татарською силою.

Одного дня, вiд самого ранку, показувалися по степу малi татарськi частини, наче вiдiрванi хмарки, коли злучаються, що заповiдають бурю. Вони не заходились у бiй, лише пiд'їздили пiд ланцюг козацької кiнноти, випускали стрiли, та як козаки вiдкрили на них рушничну пальбу, вони завертали назад i пропадали в степу.

- Iз тих хмарок велика злива буде, - говорив старий Чепiль,

Козаки йшли далi у повному поготовi.

Те, що приповiдав Чепiль, невдовзi справдилось. Вже було коло полудня. Сонце пiдiйшло високо i дуже нагрiвало. Коням i людям ставало гаряче.

Вiдразу з усiх сторiн стали наступати татарськi загони. Довкруги зачорнiвся степ, начеб великi, градовi хмари на землю впали. Сагайдачний стояв на возi, навантаженiм високо сiном, i роздивлявся. Приказав табору стати. Сурмачi засурмили збiр, i кiннота завернула у табiр та сховалася за возами.

- Добре, що вже раз тi пiжмурки скiнчаться, - говорив Сагайдачний до Жмайла, що стояв надолинi, коло воза. - Чи гармата налаштована?

- Все готове.

- На ближчу вiддаль стрiляти мемодробом.

Тим часом переднi i заднi вози поставали боком. Конi i воли позаводили всередину. Кiннота позлазила з коней i взялась за рушницi. Позасiдали густо поза i попiд вози, ждучи на ворога… Такi хмари татарви збиралися, що недосвiдним козакам аж морозом поза спину пiшло. Така сила може самою вагою розтрощити. Татари поприлягали тiлом до ший коней i летiли на козацький табiр з великим криком…

Жмайло пiдпалив першу гармату. За тим заграли усi, i настав пекельний iзгук. Густа хмара диму повила, мов облаком, цiлий табiр. Важкi залiзнi кулi падали у татарськi лави i робили широкi борозни помiж ворогами. Та в ту мить тi борозни загладжувалися, маса зливалась, мов чорна гноївка, коли по нiй цiпом вдариш.

Татари випустили на табiр масу стрiл, та вони не долiтали.

Гармати стали стрiляти дробом. Такий стрiл робив широкi прогалини мiж татарськими купами. Тепер вже почулося тарахкотiння рушниць. Вiдкрито нагальний бiй. Вибранi стрiльцi звихались, мов якi бездушнi машини. За кожним стрiлом подавав стрiлець порожню рушницю позад себе i дiставав другу, налаштовану. Татари падали, мов пiдкошене колосся. Вал трупiв, коней та людей пiдносився щораз вище. На їх мiсце виїздили другi. Дерлись до табору, мов нетлi до свiтла. Татарськi конi, що втратили їздцiв, втiкали ошалiлi в степ, розбиваючи напираючi лави. Настав пекельний крик, вереск, стони. Конi квичали, мов кабани, татарськi стрiли стали попадати у табiр; людей це не шкодило, бо всi крились поза возами. Не можна було дихати вiд гаряча i диму. Пальба не вгавала. Татарськi свистiвки свистiли. Татари кiлька разiв завертали, та знов наступали новi сили ще з бiльшим розгоном. Деякi гармати так розпеклись, що годi їх було налаштовувати порохом, їх стали холодити водою.

Пальба тривала до заходу сонця… Тодi знову почувся татарський свист, i вони завернули та пропали в степу. Козаки вiдпочивали, обтираючи пiт з почорнiлого вiд диму лиця. Виглядали, мов чорномази. Дим став рiдшати, а далi розiйшовся зовсiм. Можна було дихнути чистим повiтрям.

Козаки мали дуже мало втрат. Зате довкруги табору лежав цiлий вал трупiв та ранених. Звiдсiля долiтали до табору страшнi стони ранених i умираючих.

Сагайдачний стояв знову на возi з сiном i розглядав степ. До нього стали сходитись старшини.

- Гарне було жниво, - каже полковник Струк.

- Нечувана рiч, щоб татарва козацький табiр розбила, - говорив старий Чепiль.

- Вони хiба подурiли, що таке загадали.

- Дiстали прочухана, що їм, певно, вiдхочеться…

- А що буде далi? - питає Сагайдачний.

- Либонь, що пiдуть заступати дорогу у Бахчисарай. - То було б найкраще.