Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Кошовий скликав велику раду i тут був проголошений похiд на Кафу.

- Чому не на ляхiв? - питали козаки.

Сагайдачний пояснив дiло так:

- Як знаєте, панове товариство, я минулого року ходив з ляхами у Крим, аж у Кафу. Ви знаєте, що Кафа - то головна торговиця хрещеними невольниками. Я до усього гаразд придивився. В менi кров застигає на сам спогад. Я дививсь на страшнi муки тих бiдних людей i я заприсяг собi на Євангелiє, що не спочину, поки не намовлю вас, товаришi, до того, що козацтво доброхiть зiрветься, розiб'є, розтрощить те турецьке пекло i освободить нещасних мученикiв. За се усi матимемо велику ласку у милосердного Бога… I я обiцював собi, що коли б козацтво не послухало мого розпачливого голосу i не пiшло на се лицарське велике дiло, то я кидаю все, i йду в монастир, та в ченцi пострижуся. Коли б я сього святого обiту не мiг сповнити, так я присвячу Господовi моє цiле життя. Пригадую вам, що в Кафi таке велике багатство, стiльки всього добра, що коли його здобудемо, то кожний з вас у золотi ходити буде. Тепер ви вирiшуйте! Як я вам не потрiбний тут, то скажiть, що не пiдете, най надягну чернечу рясу.

- Не може так бути. Ти козацтву потрiбний, а за монастир i не говори, бо се нiсенiтниця, - каже один запорожець.

- Але все ж таки, товаришi, коли б я мав обiту не додержати, то краще для мене спасiння душi, чим козацька слава…

- Та чого репетуєш? - говорив другий. - Нiхто тобi козацької слави не вiдбирає…

- Панове, говорiмо прямо, без викрутасiв та вихилясiв: согласнi йти на Кафу чи нi?

- Согласнi, гаразд, нам усе одне воювати з ким-небудь. Коли б лише козацтво не залежувалося та даремно хлiба не їло.

- Коли согласнi, - говорив кошовий, - так давайте зараз вибирати на наказного.

- Сагайдачний буде наказним, нiхто другий. Вiн неабиякий ватажок, а тепер ще й дорогу у Кафу роздивився.

Сагайдачний кланявся i дякував товариству за честь. Йому подали булаву. Тодi вiн зняв шапку, обернувся на церкву i говорив сильним, високим голосом:

- Присягаю господовi i святiй Покровi, що не спочину, поки не виконаю обiту, зложеного Богу, поки не розiб'ю орди, не зруйную Кафу, не освободжу невольникiв або ляжу головою… Так менi, господи Боже, поможи!

- Амiнь! - гукнули козаки в один голос. - Ми всi те саме присягаємо.

Сагайдачний говорив далi:

- Коли менi припала велика честь отаманувати над славним Запорозьким низовим вiйськом, то я вiдповiдаю за вас всiх, хто пiде зi мною у той похiд. А коли так, то вимагаю вiд вас послуху моїм приказам. Я готовий за кожного з вас покласти голову, але того самого жадаю вiд вас усiх.

- Ми радi тебе слухати, мов рiдного батька…

- Панове товариство! Пiдемо на Кафу двома шляхами. Я поведу вiйсько прямо на Перекоп, через Крим, а Iван Iскра пiде на байдаках морем…

- Гаразд, ми згоднi.

- Моїм обозним ставлю Марка Жмайла, полковниками наставляю Чепеля, Струка, Вичосу i Бодака. Вони хай мiркують, кого у своїх сотнях сотниками понаставляти. У походах так повинно бути, що товариство вибирає собi наказного старшину, а решту порядкує вiн сам.

- Згода!

Рада скiнчилася, стали розходитися.

Сагайдачний прикликав свою старшину в кошову канцелярiю i тут довго радили.

До походу вже було все приготовлене. Зараз на другий день стали перевозити похiдний табiр на берег Днiпра. Перевезено вози, нагруженi усякими припасами, гармати, конi. На березi Днiпра обозний Жмайло порядкував. Рiвночасно зносили припаси на байдаки, призначенi до морського походу.

Робота протяглась цiлий тиждень. Сагайдачний узяв з собою десять тисяч добiрного вишколеного вiйська. Перший раз мав нагоду бути отаманом великої сили…

Вiн був гордий з того, що то була його органiзацiя, його вишкiл. Вiн знав, що цi люде мають до нього повне довiр'я i пiдуть за ним в огонь, у саме пекло. Вiн знав, що коли вiйсько вiрить своєму отамановi, то це значить, половина побiди… Тепер була цiла штука в тому, щоб цю органiзацiю удержати в найтяжчiй хвилi, вдержати вiйсько в залiзнiй руцi. Того пильнував вiн дуже. Про все мусив знати, нiчого без його волi не могло зробитися. До нього приходили безвпинно розсильнi козаки i вiдходили з твердими приказами, яких не вiльно було не виконати.

Як вже все було готове i до походу уставлене, Сагайдачний зiбрав усю старшину i пiшов у церкву.

- Зачинаймо, товаришi, з Богом, то Бог буде нам благословити.

По молебнi переплили на берег. Сагайдачному привiв Антошко гарного турецького коня. Вiн об'їздив з старшиною установленi в порядку полки, його вiтали окликами:

- Слава Сагайдачному! Здоров будь, батьку отамане!