Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Я тебе, мiй Петрусю, заєдно бачу, хоч не вiдчуваю твоїх турбот, бо для нас незрозумiле те горе, яке люде на землi терплять. Лише моя любов до тебе не припинилась через мою смерть. Коли моя душа вiд тiла вiдлучалась, ти тодi у Києвi на панських покоях побував. Ти гарно там вiвся, мiй любий, i я дуже з сього радiла. Я бачила, як ти з Києва утiкав, бачила твою роботу на Запорожжi, бачила тебе у походi на Варну. Ти гарних дiл доконав, стiльки хрещеного люду з неволi визволив. Я бачила, як їх молитви, їх благословення йшли, мов дим Авлевої жертви, прямiсiнько до господа Бога. А вже найкраще твоє дiло - то з тим потурнаком, що ти його, грiшного, не дав зараз вбити, а до покаяння привiв. Я бачила, як його ангел-хранитель з яснiючим вiд радостi лицем линув до Господа звiстити, що такий великий грiшник покаявся. Так воно у нас, Петре, водиться. Лише добрими дiлами можна собi на небо заслужити. Й мене лиш те завело мiж божих угодникiв, що я за мого короткого життя успiла доброго зробити. Сi бiднi, немiчнi бабусi, сi старцi, котрим я страву носила, вони вимолили для мене небо.

Я всi твої задушевнi думки знаю. Ти вибрав собi пряму i добру дорогу. Твої замисли по бiльшiй частi сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як воно ще нiколи не було. Воно пiд твоєю рукою стане могутнє i сильне, i вороги боятись його будуть. При твоїй помочi наша церква пiднесеться з упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народовi пiднести голову, але Польщi ти не переможеш. Тобi припало на долю добути вiд неї лише розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти вiд Польщi розумом здобудеш, скористає твiй наслiдник у гетьманствi. Вiн розiб'є Польщу тими засобами, якi ти придбаєш, розiб'є її так, що вона втратить силу i нiколи бiльше не пiднесеться.

- Хто ж буде мiй наслiдник?

- Ти його не знаєш, хоч вiн вже живе. То я тобi його зараз покажу. Покажу тобi дещо з того, що вiн робитиме. Ходи зi мною… Ходи зi мною…

Маруся взяла його за руку, i вiн устав. Десь вiдразу дiлась його сонливiсть i утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела його у садок.

- Пам'ятаєш, як ми тудою походжали?

- Сього я нiколи не забуду.

- Тепер ходiмо далi, - вона держала його за руку.

Вiн зауважив, що пiдносяться легенько вгору, все вище i вище. А далi пiднеслись вище дерев, а за хвилю цiле село, осяяне ясним свiтлом мiсяця, було пiд ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простiр. Вiн не почував жодного страху, що так далеко вiд землi вiдстав. Йому було на душi так легко, так весело, як ще нiколи досi. Розумiв, що його душа вiдстала вiд тiла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки…

- Бачиш оцю довгу срiбну ленту, що так гадюкою по землi в'ється?

- Се, либонь, Днiпро.

- Так, Днiпро-Словутиця, дивись добре, зараз i його острови побачиш, i твою дорогу Сiч-матiр…

Вiн побачив, що на землi стояв ясний день, хоч сонця нiде не було видно.

Побачив справдi i Сiч, а там стiльки народу, мов мурашок. А далi усi згуртувались у купу, либонь, на велику раду зiбрались. Якийсь кремезний козак стояв усерединi збору i говорив, а козацтво пiдкидало вгору шапками.

- Що воно там робиться, Марусю?

- Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з України з усiма єзуїтами та жидами… А сей, що насерединi стоїть, то саме твiй наслiдник, про якого я тобi говорила. Там пiдсувається вiкова хвиля. Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грiм, вiд котрого Польща затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись i хитатись, поки не впаде. А тут що ти бачиш?

Сiч пропала йому з очей, i вiн тепер бачив широкий степ, по якому йшло вiйсько. Днiпро було видно i далi. Далi Днiпром плили з вiйськом байдаки. Iз берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег i братаються з вiйськом, що йшло степом.

- Се, бачиш, ляхи послали українцiв, мов освоєних вовкiв, щоб своїх братiв-запорожцiв на куски шматували. Та се не повелось. Твiй наслiдник перемовив їх, i вони з'єднались на спiльного ворога. А тепер що ти бачиш, Петре?

- Козацьке вiйсько до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує… Так, то люблю, - говорив врадований Сагайдачний. - А се що, тi багатi шатра, коляски i тi гарнi панськi конi? А тих людей, то й не злiчиш…

- То панська шляхта на козакiв зiбралась. Самi ясновельможнi пани з своїми багатствами та двiрнею…

У тiй хвилi Сагайдачний затремтiв.

- Я боюся за козацьке вiйсько, - каже. - Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тодi i ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козакiв остерегти перед небезпекою? - просив своєї товаришки.