Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Наближалися до села. У них забилося живiше серце. На вигонi за селом пасли недолiтки товар. Вони придивлялись подорожнiм. Аж одне хлоп'я скрикнуло до товаришiв:

- Та ж це наш пан сотник.

Хлоп'ята стали вимахувати шапками, збiгались у купу i пхались до Чепеля, щоб поцiлувати його в руку.

- Здоровi були, дiточки! Що у вас у селi доброго чувати?

- У нас все гаразд…

Поїхали далi. Сотникова оселя стояла серед села. Тут був великий рух, бо якраз звозили з поля хлiб. Бондаренко стояв лише в сорочцi на стiжку i складав снопи, якi йому з возiв угору подавали. Заслонивсь долонею вiд сонця, та й зараз пiзнав свого добродiя.

Миттю зсунувся з стiжка i побiг до гостей.

- Слихом слихати, видом видати, якi любi гостi! Вiтайте, батьку, та у хату просимо. Гей, хлопцi! Вiзьмiть вiд гостей конi.

Чепiль скочив з коня i став Бондаренка обнiмати.

- Горпино! А чи є ти там? Бiжи сюди гостей вiтати…

З кiмнати вибiгла на рундук здорова, гарна молодиця. Вона була боса, в сорочцi та спiдницi, її фартушини держалось двоє бiлявих дiток. Вони дивились несмiло на гостей, повтикавши пальчики в ротик.

- Батеньки! Та це ж наш пан сотник, наш добродiй. - Вона вiдняла рученята дiтей вiд фартушини i побiгла з рундука гостям назустрiч.

- Здорова була, моя дитино люба, як вам живеться?

- Славити Господа, гаразд. Боже мiй, а ми при роботi так замарались, загавились, що я нi себе, нi дiток не прибрала, нi хати не припрятала…

- Я з сього бiльш радий, якби я мав застати вас повбираних та в холодку в садочку, - хто дбає, той має…

- А хто ж це? - питають Бондаренки обоє разом, вказуючи на Сагайдачного.

- Не пiзнаєте мене, добрi люде? Я ж Петро, а ти, сестро Горпино, мала бути дружкою на нашiм весiллi з Марусею… Здоровi будьте! - Вiн поцiлувався з Остапом i Горпиною. - Вiтай, щира подруго моєї незабутої Марусеньки! - У нього тремтiв голос.

Тепер прийшла черга на дiток. Мама заохочувала їх, щоб привiталися.

Сагайдачний узяв обох на руки i став цiлувати та голубити. Вiн аж просльозився… Можна здогадатися, про що вiн думав.

Пiшли в хату. Тут нiчого не змiнилося: Бондаренки нiчого не переiначували, начеб вони тут на часок, поки самi господарi не вернуться, прийшли жити. Сагайдачний обкинув усе оком i нагадав усе вiдразу, що тут було. Тут вiн Марусю посватав, тут вiдбулися заручини, тут началось i тут завмерло його щастя. Не видержав, щоб не зайти у кiмнату покiйної Марусi. За ним пiшла Горпина. I тут було все по-давньому, навiть такi самi квiтки стояли у горнятках на вiкнi.

- Спасибi, сестро, що заховала тут усе по-давньому, велике спасибi… Дивишся, так тобi здається, що те все дiялось лише вчора, що от-от вiдчиняться дверi i увiйде покiйниця така, якою вона була за життя…

- Хiба ж я менше Марусю любила, як ви всi. Вона менi з думки не сходить… От так зайду сюди на часок, посиджу, та усе нагадаю. Маруся була моєю подругою, i мiж нами не було нiчого тайного.

Пiшов вiдтак у садочок, у пасiку, згадав старого Ониська, а опiсля став у великiй задумi проходжуватись по садку, по тих стежках, куди проходжавсь з любою дiвчиною. Нагадав i препоганого Срулька i жалував, чому вiн його тодi не роздавив, мов жабу. Усе з його причини сталося. Та хто це мiг вiдгадати?

Посумувавши так довгенько, вернув у хату, де Горпина частувала сотника.

Остап вийшов до челядi, що пiд розлогою грушею обiдала. Горпина оповiдала сотниковi, як вони живуть, що за той час у селi сталося, хто вмер, а кому вродилась дитина.

Вернув потiм Остап у хату. Вiн знову розказував сотниковi за свої господарськi турботи, начеб гостевi, як своєму господаревi, здавав iз усього звiт.

Сагайдачний пiзнав зараз, що Остап, хоч козацька дитина, бiльш пристає душею до хлiборобства. Але таких треба Українi теж.

Поживившись, пiшли обидва на кладовище. Воно лежало при старiй дерев'янiй церковцi, докруги окопане ровом, над котрим росли старi розлогi липи та берези. З-помiж високої пожовклої вiд сонця трави стирчали на могилках низькi хрестики. На липах та квiтах серед трави бринiли мухи, в травi вiдзивались цвiркуни. Сонце дуже пригрiвало. Видно було, як у променях сонця дрижало повiтря.

Обидвi могилки стояли бiля себе з низькими кам'яними хрестами. Були рiвно обгорненi та обсадженi зеленим барвiнком i такими самими квiтами, як тi, що росли пiд вiкном у Марусi. У головах Марусi росла червона калина.

- Оце Марусина могилка, - каже Чепiль. Сагайдачний припав до неї лицем i став сердечне плакати, потiм пiдвiвся навколiшки i довго молився. Опiсля присiв на бережку могилки i важко задумався.

Здається, що був би так пересидiв цiлу нiч, аж Чепiль узяв його за плече.