- Не турбуйсь, тепер орда в злуцi з козаками, вони з козацтвом змовились i у свiй час кинуться разом на ляхiв.
- Хто? Татарин у союзi з козаками? Як се можливо?
- Чого ж так чудуєшся? Хiба ти не сказав польським комiсарам на Сiчi те саме?
- Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.
- А воно так справдi буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опiсля зрадять козакiв i з ляхами получаться, та се буде не зараз…
- Де ж се все робиться?
- Не знаєш того мiсця? А що там бачиш?
- Якiсь води кров'ю плинуть…
- Се мiсце звуть Жовтi Води, а зараз вони почервонiють вiд вражої кровi. Задержимось тут i побачимо бiй.
Сагайдачний бачив усi рухи вiйська, бачив, як козаки з татарами громили ляхiв, як потiм в'язали панiв у пута i вiдвозили, як забирали панську здобичу.
Та образ пропав вiдразу, начеб його хто здмухнув. Нiчого не було видно, хiба степ широкий.
- А чи той мiй наслiдник у козацтвi визволить усю Україну з польського ярма? Чи стане за ним увесь український народ?
- Народ послухає справдi його голосу, стане за ним, та так довго стоятиме, поки вiн з народом буде. Вiн щира людина, та не одне прогавить, а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати… Опiсля, може би, вiн i поставив Україну самостiйно, та вiн завчасно минеться. Його вороги отруять… Польщу вiн повалить, вона вже нiколи не буде тим, що тепер є. Але самостiйностi Українi вiн не виборе, i на це треба буде ще довго ждати…
- Боже мiй, як би менi хотiлось остерегти його, та, либонь, я й знати його не буду…
- Ти його пiзнаєш. Вiн пiд твоєю булавою служити буде, та ти його не остережеш i нiчого не вдiєш, бо того, що провидiння боже для України призначило, жоден чоловiк не перемiнить. Та ти знай i запам'ятай собi, що Україна не загине, хоч як її вороги угнiтати будуть. Натепер буде з тебе сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього робити не будеш. На Польщу ти не добувай шаблi, бо не встоїш, i славу свою запропастиш, i козацтво пропаде. Вихiснуй своїм розумом кожну скрутну годину Польщi, а багато вiд неї видреш… Вертаймося в село, бо й менi пора до себе вертатися…
Завернули в село.
- На розставаннi ще тобi одне скажу, - не побивайся за мною нi ти, нi тато. Я щаслива, i на землi не було б менi так добре. Тепер прощавай, мiй вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де я тепер. Прощай!
Вона пустила руку Сагайдачного, i вiн став на землi. Хотiв її ще раз пiймати за руку, та вона пiдiйшла вже високо. Вiн бачив, як вона звернена була ангельсько-яснiючим лицем, поки не зникла з очей. На тiм мiсцi осталась ще яснiсть, яка щораз погасала.
- Марусю! - скрикнув Сагайдачний i вiд свого власного голосу прокинувся зi сну. Його обливав гарячий пiт, i серце дуже билося. Якраз свiтив йому мiсяць i вiчi своїм бiляво-мертвецьким лицем. За вiкном було тихо, мов у могилi. За пiчкою цвiрiнькав свою одноманiтну пiсеньку цвiркун. Над постелею по стiнi трiпотiла крильцями якась велика нетля… - Свят господи! - хрестився Сагайдачний. - Оце був сон…
Вiн став нагадуватися, що в тiм чарiвнiм снi чув i бачив. Переповiдаючи це в пам'ятi, запам'ятовував собi кожну подробицю.
- Такий вiщий сон, певно, вiд Бога. Марусина душа таки була бiля мене. Марусi подякувати за те треба, що я почув i побачив.
Вiн устав зараз i одягнувся. Узяв свiй короткий кинджал на всякий припадок i перелiз вiкном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у снi. Великий мiсяць мертвецько-блiдим лицем освiтлював садок i виписував дивогляднi образи тiнями дерев i кущiв. Десь у дуплi верби вiдзивалась сова, а решта - мертвецька тишина.
Сагайдачний перелiз огорожу i пiшов прямо на кладовище. Попрямував до могили Марусi. Тут було тихо, мов у домовинi. Вiн не прочував жодного страху. Прикляк бiля могилки, заложив руки, як до молитви, i говорив стиха:
- Марусенько, дiвчино моя єдина! Я гадав, що з твоєю смертю розстанемось навiки. Та сей чудовий, чарiвний сон навчив мене, що ми нiколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш менi провiдною зiркою, а то бачу, що ти останеш нею до кончини мого земного життя. Послухаюся тебе, мов дитина, пiду вибраною дорогою до слави, на хосен своєї церкви i українського народу. Коли я пiд твоєю опiкою, то я певний, що не заблукаюсь. Велика тобi дяка вiд мене, що до мене з'явилася та вiдкрила менi таке, чого я не знав. Нiчого менi плакати за тобою, коли ти щаслива. Тепер менi ясно стало, що усе на свiтi марниця, суєта, а наша мета по тiм боцi у горнiм Єрусалимi. Ми тут мiзернi подорожнi-слiпцi. Та я почуваю себе щасливим, що менi Бог послав таку провiдницю, як моя агельська Маруся. Вiчна тобi пам'ять, моя незабута…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу