Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Годi, Петре! Пора нам вертатися. Смутком вмерлого не воскресиш, та лише бiднiй душi муку завдаєш. Вона з того дуже сумує. Ходiмо.

Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Потер чоло рукою, поцiлував ще раз могилку i зiрвав собi кiлька квiток, якi сховав за пазуху. Вертаючи до хутора, не говорили до себе нiчого. Сонце вже зайшло. З пасовиська вертав у село товар, розлягались по тихому селi спiви дiтвори, що з товаром верталася додому.

Горпина ждала гостей з вечерею. Жiнки ладили пiд грушею для челядi вечеряти. Остапа ще не було в хатi. Вiн кiнчив завершувати стiжок з хлiбом. Увiйшов у хату, цiлий зiпрiлий сiв на лавi i став оповiдати гостям про свої господарськi справи:

- Слава Богу, довелось звести цiлий стiжок хлiба, на якому не було нi каплi дощу, i треба було його зараз завершити, бо, може, схоче дощ iти, то б увесь стiжок пропав…

По вечерi каже Горпина:

- Мої любi гостi спати будуть на своїх мiсцях. Пан сотник у свiтлицi, а пан Конашевич хiба найлюбiше в Марусинiй кiмнатцi, там, де вона його, недужого, доглядала. Вже все приладжене як слiд.

Сагайдачний пiшов зараз сюди, став навколiшки перед iконою, що висiла над постелею, i гаряче молився за її душу…

Надворi заходила пречудна українська лiтня нiч. З садка заносило пахощами у вiдчинене вiкно. Щебетання птицi замовкло. Десь здалека, з болота, доходив жаб'ячий хор. У селi десь заричала корова, заблеяла вiвця. Iнколи загавкала собака, так, вiднехочу, лише для свого собачого обов'язку. Там знову чути було дiвочу пiсню десь iз садочка…

Сагайдачний виглянув крiзь вiкно на свiт божий. Блакитне небо вкрилось рясними зорями, що виринали одна по однiй…

Вiн роздягся i лiг у постелю. Вiкно оставив незачинене. Хоч був утомлений, не мiг заснути, був дуже зворушений усiм тим, що сьогоднi пережив. В головi перебiгали роєм рiзнi думки, рiзнi спогади з недавнього минулого.

На небi зiйшов ясний мiсяць. Сагайдачний помiтив, як увесь садок вiдразу засiяв срiбним сяйвом.

Сагайдачний заплющив очi i силувався заснути пiд ритмiчний голос цвiркуна, що вiдзивався з-пiд пiчки

У хатi стало щораз бiльше яснiти, начеб у хату сонце засвiтило. Сагайдачний побачив яснiсть мимо заплющених очей. Вiдкрив очi i знову їх заплющив, бо яснiсть разила його зiр. Робив так кiлька разiв, поки око до цього свiтла не привикло. Та зараз побачив щось таке, вiд чого серце перестало битись, i кров у жилах мимоволi застигла.

Бiля дверей стояла Маруся, окружена яснiстю, наче на образку. Вона була одягнена так, як її у домовину нарядили, про що Горпина йому розказувала. Гарно заплетена коса звисала гадюкою на її високих грудях, на мережанiй сорочцi. На головi вiночок iз зеленого барвiнку, на шиї коралi з золотим хрестиком. На нiй зелений оксамитний байбарак, обшитий золотими тасьмами та вишивками. Червона, мов кров, спiдниця i шовкова мережана запаска, її стрункий стан оперiзував шовковий пояс, а за ним заткнена гарна бiленька, мов снiг, хустина…

Сагайдачний лежав, мов задеревiлий. Вiд привиду не мiг очей вiдвести. Хотiв пiднести руку, щоб заслонити очi, та не мiг рукою рушити. Рука була важка, начеб хто у жили олова наклав…

Маруся зближалась поволi до постелi з ангельською усмiшкою i поклала свою м'ягеньку, мов оксамит, руку на його гаряче чоло. Вона заговорила нiжно, наче мати до малої дитини.

- Чого ти, Петрусю, так налякався? Хiба не пiзнаєш своєї Марусi? Мiй любий, єдиний, геть жах, геть смуток! З далекого свiту приходжу до тебе, щоб з тобою поговорити, розважити тебе, повеселити…

Вона стояла бiля постелi так, як колись, коли вiн перший раз у своїй немочi вiдкрив очi i питав: "Чи ти ангел, чи дiвчина?"

Вiд тих м'яких, нiжних слiв вiдразу заспокоївся. Серце билось правильно, жах минувся, i яснiсть Марусиного лиця вже не разила очей, не ослiплювала, i вiн мiг тепер в її лице дивитись.

- Давно я бажала до тебе навiдатись та уговорити тебе, щоб так дуже за мною не побивався. Ось якраз трапилась нагода стрiнути тебе у сiй самiй кiмнатцi, де ти мене перший раз побачив… Правда, Петрусю?

- Правда, моя Марусенько єдина. Та скажи менi, як тобi живеться на тамтiм свiтi?

- Не скажу тобi сього, бо не зрозумiєш. Розум живої людини заслабий, щоб з'ясувати собi, як живуть на тому свiтi угодники божi. Знай тiльки, що я щаслива. Я щаслива таким щастям, якого люде на землi не знають. Живемо з матiр'ю разом та вас дожидаємо. Наш тато прийде до нас ранiше, на тебе треба буде довше пiдождати. Та се "довше" значить лише по вашому розумовi, бо на тiм свiтi немає нi "довше", нi "ранiше". Ми не мiримо часу, бо у нас одна вiчнiсть…