Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигадує! Увесь свiт п'є, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон ламає!

Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема,- хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв,- це справдi добре було б.

Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще двоє родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi троє пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався:

- Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. їй-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?

- Та як же! Вже ж i старих! - загомонiли навкруги.- Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть.

- Поради!..всмiхнувся дiд,- Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту!

- Та невже, дiду? I ви пристаєте? - зрадiв Зiнько.- Оце так добре!

Усi дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:

- Восьмеро нас тепер, восьмеро!

- Було б дев'ятеро, якби бiдолашний Грицько жив! - промовив Дмитро.

- Так! - сказав Зiнько.- Нехай же вiчний упокiй буде його душi, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас iзгадувати добрим словом у своїй громадi.

- Будемо! Будемо! - вiдказало товариство. Згадали тут i за дiтей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пiшла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опiкуном Панаса Момота. Вiн старшого хлопця вiддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра - добра жiнка, та в самої гурт дiтей, та не гурт чого їсти; чоловiк її гнiвається, що чужих дiтей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й дiти, й худоба зосталися без опiкуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловiка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громадi опiкуном настановлено або Зiнька, або кого iншого з їх товариства.

Тодi вже загомонiли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попiдписувати якомога бiльше людей - може, це пособить.

- Тепер,- казав Савка,- багато пристане, бо вже всi побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде бiльше, що за нами обставатимуть.

Зараз же Зiнько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.

Наприкiнцi довго ще говорили знов таки ж про тую горiлку i таки врадили, щоб нiхто з товариства не пив її i в себе в хатi не мав.

Порозходилися товаришi вже пiзно ввечерi. Позад усiх лагодилися йти Васюта з Карпом.

- Ходiм уже, Карпе, додому абощо,- казав Васюта,- бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечiр мовчки сидiв, надувшися як сич.

Карпо справдi весь час був дуже похмурий та мовчазний.

- Я не спати хочу,вiдказав,- а невесело менi, що так воно робиться…

- От такої! - погукнув Васюта.- Тут треба радiти, а вiн сумує. I Зiнько прийшов, i товариства нашого побiльшало.

- Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нiчого не вдiємо проти їх.

- А я думаю так,- од казав Зiнько,- що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тодi багато пристане.

- Поки сонце зiйде, роса очi виїсть,- так саме похмуро не згоджувався Карпо.

- Ну, а що ж по-твоєму треба робити? - питав Васюта.

- Силу їх занапастити. У багатствi великому сила їх велика; розвiяти їх багатство за вiтром - не стане в їх сили, тодi й нас нiвечити не будуть.

- От такої! Як же ти його розвiєш? - спитав Васюта.

Карпо помовчав трохи. Вони були тiльки втрьох, бо вже й дiд Дорош пiшов спати.

- Глядiть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далi вух ваших,- промовив згодом.

- Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогоднi? - засмiявся Зiнько.- Ми ж уже на те всi пристали, що що в нас говориться, того нiхто щоб не знав.