- До того кажу це, що тiльки двом вам звiряюся, а бiльше й з товариства щоб не довiдався нiхто.
- Ну, гаразд, гаразд,- кажи вже!
- Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу iншого, тiльки цей один: попiдпалювати всiх, то з димом розвiється i багатство їх.
- Карпе, що це ти? Схаменись! - скрикнув Зiнько.
Карпо, не вiдповiдаючи, сiв бiля столу i зiпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очi в дiл, сидiв мовчки, двi зморшки глибокi виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врештi загомонiв якимсь гострим неприхильним голосом, ще бiльше протягаючи слова, нiж звичайно:
- Чого б я мав схаменутися? По правдi кажу вам: не менi схаменутися, а вам треба,- прийшов уже той час… I не занедбайте його, бо, коли занедбаєте,горе всiм буде!.. Нема iншого способу на тих людей… Треба їх судити божим судом, бо суди людськiї на свою руч вони повертають. Хiба не бачать цього очi вашi? Грицько з їми по правдi чинив - вони вбили його; Зiнько за правду став - вони в неволю його завдали.
- Завдали, та не вдержали: i вийшов же! - вiдказав Зiнько.
- Хвали бога, що Иван признався, а затявся б вiн - може б, i на Сибiр ти помандрував у неволю довiчну. Немає в їх змилування. Нехай же їх божий суд, огонь судить, бо таких не грiх зiгнати й зо свiту цього.
- Ото! - скрикнув Васюта.- Глянь, як наш побожний Карпо розгнiвався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав.
Карпо пiдвiв голову, глянув на Васюту, i справдi гнiвний огонь блиснув в його очах.
- А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смiйся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобi скажу, що як би прочитав тобi з їх дещо,- сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.
- Хiба ж палити, чи вбивати - то по-божому? - спитав Зiнько.
- Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? - допитувався Васюта.
- Скажу! - вiдповiв Карпо, знову спускаючи очi додолу.- Написано: рече господь Саваоф до Саула: нинi одомщу народовi Амаликовi за все, що сотворив вiн Iзраїлевi. I звелiв бог iти й поразити Амалика i не пощадити його, повбивати всiх - i чоловiкiв, i жiнок, i молодiж - аж до младенцiв малих; i знищити все добро їх: i воли їх, i вiвцi, i верблюди, i осли, i виногради… Все! I не послухався цар Саул: усiх побив, а царя амалицького помилував i не знищив добро найкраще… Тодi прийшов Самуїл i розсiк мечем сам царя того, а бог одвернув за цей грiх од царя Саула лице своє… Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих i добро їх iзнищувати!
- А хiба й тобi, Карпе,- хитренько спитав Васюта,- бог сказав, щоб ти їх попiдпалював або повбивав?
Зiнько всмiхнувся, але Карпо сидiв похмурий.
- Нi,- загомонiв Зiнько,так не виходить. Христос уже пiсля iсторiї з Амаликом звелiв нам любитися, а не вбивати чи пiдпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самiй хатi: є в їх-земля, є грошi в позиках та в банках,- згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх дiти; не їх дiти, дак iншi… А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибiр пiдеш,- яке ж то добро?
- Ну, а що ж його чинити? - питався Карпо.
- Оте, що робимо. Свого права домагатися.
- Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде.
Устав, попрощався й пiшов, за ним Васюта.
Зiнько бачив, що Карпо своїх думок не покинув, тiльки змовк, бо товаришi не пристають на те. Боявся трохи Зiнько тих думок, i не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловiк чесний дуже, правдивий, нiколи нiкого й на макове зернятко не одурив, сам завсiгди робив по правдi, як її розумiв,_ i вiд людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Tax уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Нi, треба такi думки його припинити, бо з їх саме лихо буде, а припиняться вони зараз - аби з оцiєю морою ю, з оцiєю пересельською землею досягти свого. Тодi Карпо побачить, що, цим робом чинячи, можна досягти свого, а не тим, про який вiн каже.
I Зiнько з усiєї сили заходився якокога бiльше людей гуртувати до жалоби. Савка справдi не помилявся, що тепер люди, побачивши лихо, дужче приставатимуть до неї. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Цього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнiвався за щось на того начальника i зараз же взяв до уваги жалобу з Диблiв. Через те незабаром до Диблянської волостi прийшов наказ: припинити справу з землею i вiдiбрати її поки в Дениса.
Ця несподiванка так уразила Дениса з товариством, мов грiм iз неба ясного дня. Вони не сподiвалися такої халепи, певнi бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що "дав по мордi свинi",- тобто Зiньковi з товариством,- а тепер он якої пинхви йому пiднесено! Сором i в вiчi людям глянути! Так було нiяково, що Денис не пiшов у громаду, як вона зiбралася незабаром пiсля того. Трапилося, що саме в той день не було в громадi ще трьох iз його товариства: Копаницю начальник несподiвано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весiллi, спав саме тодi п'яний. Через те й Зiньковi прихильники насмiлилися в громадi дужче, i як Васюта озвався за дiти Грицьковi, то й не вельми важко було зробити, що громада опiкуном над їми настановила Зiнька.
Читать дальше