Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

I вiн зрозумiв, що всi радощi цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного,- все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душi страшна й пекуча вага, i вона з'їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..

Почував, що може скинути тiльки одним - покутою.

Тепер уже не було в його думок про те, що вiн зруйнує своє життя: зрозумiв тепер, що вiн уже зруйнував його ще тодi, тiєї ночi, як удвох iз Панасом пiшов до Грицька. Нiщо, навiть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так i далi була незмога…

I вiн зважився спокутувати.

Саме на свят-вечiр вiн зник iз села. Вiн пiшов у город.

Першого дня рiздва Гаїнка не пiшла й до церкви, безмiрне горе давило її. Нiколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всi молитви перемолила, всi благання переблагала. Нi одного слова до людей у неї не було.

Покликали її до обiду,- не пiшла. Не вийшла з своєї хати, лежала на лiжковi нерухома й мовчуща. Не хотiла озиватися навiть до дiда й до матерi. Померклими очима дивилася кудись i нiчого не бачила. Нi, бачила… Там десь, були бiлi стiни… по стiнах патрети… малюнки… образи… рушники… вiкна… шафа з книжками… Це було десь далеко-далеко, мов по той бiк великої рiчки, мов за якоюсь скляною стiною… Звiдти й голоси озивалися - дiдiв, материн… А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нiчого: нi хати, нi людей, нi голосу… Вона сама була, така сама, що навiть не розумiла, як можна бути не самiй…

Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко i не буде вже близько нiколи… нiколи… нiколи…

Вона буде сама, все сама… сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зiнька… був i не стало, i вже нiколи не буде… нiколи… нiколи…

I їй здається, мов уже починає душа її часточками знщсати - розтає, розвiюється, як туман серед широких безмежних просторiв, як бiла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками… он розтає… он зникає… зникла…

А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися… Помалу гасне, i за ним гасне й зникає все: патрети на стiнах… стiни… стiл… лави… вся хата… Нiчого нема, все розвiялось, зникло, потопло…

Тiльки далеко-далеко щось плаче… От усе дужче й дужче, ближче й ближче… Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-спiває… Ой, то ж на тому свiтi плачуть-тужать… Чого? Може над нею, що вона вмерла?

Затихло… вже й не тужать… Нiчого не видно, нiчого не чути, все зникло…

I вiдразу щось мов зашумiло, i тужiння озвалося знов - голосно…

Зiрвалася з лiжка й стала серед хати. Вся тремтiла. Що це?

Помагай бiг тобi, пане хазяїну!

Святий вечiр!

Пане хазяїну, славний пахарю!

Святий вечiр!

Застилай столи, клади пироги:

Святий вечiр!

Будуть у тебе славнiї гостi…

Святий вечiр!

Дiвчата колядують… Та вона ж цюю колядку сама спiвала, колядуючи в одному гуртi з їм, з Зiньком!.. Та вiн же, коло неї стоячи, її спiвав, а тепер де вiн? де вiн?

А дiвчата спiвали про того ж славного пахаря:

Не багато пожив, та й слави нажив:

Бiлим залiзом двiр обгородив,

Поставив ворота з щирого злота,

Помостив мости все чавуннiї,

Поставив стовпи все золотiї,

Поклав же жердя все срiбранеє,

Повiшав коври все шовковiї,

А сам поїхав на горду вiйну…

Ой,боже ж мiй! Не на вiйну ж вiн поїхав, не на вiйну!.. А пiшов вiн до темної темницi, як до сирої землi, як до глибокої ями!..

Як несамовита вона кинулася через сiни в другу хату.

- Мамо! - скрикнула.- Припинiть!.. Нехай цього не спiвають!..

Дверi тихо вiдчинилися, i на порозi став чоловiк у запорошенiй снiгом одежi, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:

- Добрий вечiр!

Здригнулися враз усi троє вiд того голосу, i дiд, i мати, i Гаїнка, i завмерли на одну мить, тiльки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:

- Зiньку!..

А дiвчата все спiвали:

Да вертає ж вiн з гордої вiйни:

Застукали мости все чавуннiї,

Заззяли стовпи все золотiї,

Забряжчало жердя все срiбранеє,

Замаяли коври все шовковiї,

Що люди кажуть: "Королевич їде!.."

Матiнка каже: "Мiй синок їде!..

Нi, вона не казала… Вона тiльки ридала, припавши до нього так, як i Гаїнка, як i бiлий дiд Дорош…

В церквi вже повно було народу другого дня Рiздва, як Зiнько з Гаїнкою ввiйшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину i стали вдвох.

- Глянь: Зiнько!..почувся шепiт.

- Де?

- Та он же!

Люде поверталися, дивилися i незабаром шепiт, мов хвиля пiд вiтром, покотився по церквi:

- Зiнько вернувся!.. Зiнько!..