Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Наближалося Рiздво…

Надiйшов i той "святий вечiр", що його так побожне й радiсно дожидає на селi кожне, бо в кожного з тим вечором поєдналися любi й серцевi дорогi згадки про щось святе й радiсне, про якусь любу надiю й тихий упокiй. Вiн витає тодi, той тихий упокiй, над усiм селом, над усiма хатами, зазирає до кожної в середину, зазирає в душу кожному своїми ласкавими тихими очима - такими ласкавими, як усмiх євангельської дитини, i такими променистими, як тая зоря вечiровая, що її свiту з такою побожною надiєю дожидають усi того вечора.

Так, скрiзь упокiй зазирає, в кожну хату, в кожну душу… Тiльки в Сивашеву хату вiн не зазирнув, тiльки в тiй хатi не всмiхнувся вiн нi однiй душi…

Дiждалися й там зорi вечiрової… Давно в хатi було поприбирано й чисто, давно вже блимала перед образами воскова свiчечка, осяваючи потемнiле малювання, поблискуючи на шатах, на бiлих, густо вишиваних, рушниках, на квiтках, що їми колись позаквiтчувала Гаїнка образи… На покутi давно вже стояла серед сiна кутя, а застеляний бiлим убрусом стiл дожидався вечерi,- та вечеряти нiхто не сiдав.

Стара мати не знать уже в який раз переставляє на миснику горшки й миски, то внесе в хату, то винесе щось,- так, мов iще не все вона поробила, мов ще дiла в неї дуже багато. I дiд Дорош усе знаходить собi роботу: то вiн утретє вже до волiв чогось навiдується, хоч уже давно їм дано їсти; то ступу на пшоно заходився нащось переставляти в сiнях з одного кутка в другий; то йому свитки й кожухи не так висять на жертцi, як треба… I Гаїнка якусь дуже нагальну роботу собi знайшла: знiмає з кiлочкiв та знов чiпляє рушники та розгортає, щоб вишиване видко було… вiкна тодi уже втретє заходиться витирати…

Та таки поробили все, все, що нi вишукували, що нi вигадували, аби загаятись, аби дiждатися, чи не почують швидкої ходи знайомої в дворi, чи не рипнуть дверi…

Нi, нiхто не вiдчиняв їх…

Дiд вийшов ще раз iз хати, постояв, послухав на дворi… Вернувся, не поспiшаючись, скинув кожуха, положив на полу- Тодi до обох жiнок промовив тихим покiрним голосом:

- Давно вже зоря… час вечеряти…

Остання надiя зникла…

Мовчки посiдали за стiл. Бiле волосся й борода дiдовi не бiлiшi були вiд обличчя Гаїнчиного; а старе, потемнiле як давнє малювання, змарнiле вiд працi, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнiшим бiля того за малим не прозорого i дивно нерухомого обличчя.

Старий дiд Дорош узяв чарку тремтячої рукою та й почав промовляти:

- Дай же, боже, того року дiждавши, сiсти до святої вечерi в доброму здоровлю всiм… всiм - щоб… А тепер дай, боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволi поневiряється!.. Нехай…

Та й не доказав дiд,- перепинили слово сльози… Гаїнка озвалася голосним плачем i вибiгла з хати. Мати, впавши на стiл, почала тужити:

- Сину мiй! сину мiй!..

Дiдова рука спустилася з чаркою на стiл, бiла голова похилилася, а буйнi сльози котилися з старих очей i падали на бiлий убрус…

Але дiд перший себе перемiг:

- Годi, свахо, годi! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й вiн же нас iзгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!

Параска пiшла по Гаїнку. Та стояла в сiнях, припавши в кутку до стiни головою, i вся здригалася вiд плачу…

- Гаїнко, дочко, ходiм у хату!

Вона не вiдповiдала нiчого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стiл.

- Гаїнко, внучко люба, не плач! - казав дiд.- Вiзьми в уста вечерi - як закон велить…

- Не можу! - скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побiгла в другу хату…

Довго тiєї ночi бiдолашна мати била поклони перед потемнiлими образами; довго на лiжковi в другiй хатi здригалося вiд плачу знеможене людське тiло i душа в йому ще бiльше знеможена була.

I темна нiч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу… байдужна, гнiтюча нiч.

Була ще одна душа,- i вона мучилася тяжко, безмiрно, того святого вечора - то була душа Iванова Момотова.

I тiло його змарнiло, зсохло,- ходив вiн марою. З братом нiколи не розмовляв, обминав його, коли де стрiвався. Скiльки разiв вiн казав собi: "Пiду признаюсь!.." Та й зупинявся… Через що? I сам добре не знає. Якийсь страх перед тим признанням обнiмав його. Розумiв, що скоро переступить цей порiг - зараз тодi повинен зректися всiх надiй, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вiльною людиною, зникне зо свiту й житиме тiльки на те, щоб одбувати кару… I через те спинявся…

А муки дедалi гiршали. Наближалося свято, а вiн думав:

- То не менi. То людям побожним, чесним, а не душогубам.