Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв то червоний, то бiлий як крейда. Вiн бачив, що'не впевнить цих людей, що даремнi будуть усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. 0Зiнько замовк, але всi цi люди стали тепер йому Такi огиднi!..

Вiн жив серед їх тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вiй з того був радий вельми, сидiв собi в темному куточку та думав свої тяжкi думки… А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти i часто за їх лаялись, а то й бились, оповiдали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну i горiлки i часом бували п'янi. Якось трапилося, що один рештант програв другому пiвкварти. Добули її й постановили випити гуртом - усiм тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був i Онисько - той молоденький бiлявий хлопець з сiрими очима, що задавив дитину. Випивши двi чарки, вiн трохи сп'янiв i сидiв похнюпившись, спустивши вниз руки.

- Чого розманiжився? - штовхнув його рештант, що сидiв бiля його.- Ех, ти! Пити не вмiєш… Уже й п'яний!

- Я не п'яний…озвався якимсь плачучим голосом парубок.

- Ну, а чого ж ти розквасив губи?

- Сумно…вiдказав тим самим голосом napyбoк.

- Сумно! Ха-ха-ха! - зареготалися п'янi рештанти.- До мами схотiв? Чуєш?

I вони почали його смикати, штовхати…

- Одчепiться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..

Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:

- Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж менi робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!…

- Що озивається, ти, рюмсало?

- Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..

- Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дiвкою дитину, дак i нехай буде дитина, а то ще давити! - казав той палiй, що пiдпалив село.

- Та хiба ж я хотiв?.. Та я ж i не думав того робити… та я ж…Парубок уже плутав, хлипаючи.

- Та чом же ти її не взяв? - питав палiй. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тодi вiдказав:

- Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлiв… а мiй батько багатир на все село. Каже менi: "I в голову собi того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи того не буде!" А мiй батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так i порива… Ну, а то раз я на баштанi був… баштан стерiг… Прибiгає вона до мене: "Ой Ониську, прийшла по мене смерть!" -"Чого ти?" -"Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать". А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловiка вб'є, а мачуха ще його й пiддрочує… Ну, там у куренi й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на колiна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химцi з їм додому прийти. "Я,- каже вона,- пiду в город".-"Як же ти пiдеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе вiзьме з дитиною?" Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi її, i вже чую, що й мене за серце вхопило. "Цить,- кажу,- не клени! Хiба менi самому легко?" А вона: "Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi ж через його тiльки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобi сонце праведне не свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!.." Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем,- як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: "Через тебе,кажу,- прокляте, все це сталося!" Та й кинув його до неї знов… А воно… бiдненьке… i не… писнуло… i притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… I не ворухнеться… Химка до його: "Ой боже ж! Дитина нежива!.." Та тодi знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили - трохи не до свiту… а тодi… закопали його… От так… От i все…

- _ Ну, а як же довiдались?

- Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мiй!.. Боже мiй… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..

I парубок iзнову почав хлипати, а його великi сiрi очi зайшлися сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:

- Чортбатьказна-що! Слухають того плаксiя!.. "Писцiть! писцiть!.." Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!

I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу чорний i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в куточок або просто замовк, нiчого не говорить,- зараз починав: