Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- Пiдожди!..

- Знаєш що, молодице? - сказав один чоловiк.- Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра,слiдствувателевi нiколи сьогоднi!

- Ой боже мiй! - злякалась Гаїнка.- А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!

- Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.

Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.

- Що тобi?

Вона низько-низько вклонилася:

- Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..

- Не можна його бачити. Вона так i похолола.

- Не можна бачити,сказав слiдчий,- бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.

- Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..

- Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер - нiякi

- Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..

- I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…

Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.

- Дочко! Дочко! Що тобi? - злякалася мати.- Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?

- Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…

- А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…

А Гаїнка тiльки стогнала…

Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:

- А що, Остапе, чути за твого зятя?

- Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.

- Ну, одначе, що ж саме за його чути?

- Да така чутка, що вже й не вернеться.

- Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…

- А буде…

- Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?

Остап глянув на Терешка.

- Як то?

- Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто - це вже я знаю,- що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..

Остап подумав…

- Треба пiдождати суду.

- А заведено! Дак виходить - так?

- Нехай буде й так.

- Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?

- Ну, то дурниця! - вiдказав Остап.- Я не попущу.

- А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?

- Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.

- I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!

- Буде, свате, крiпке.

- А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте - жiнота ця… Якби не попсували справи…

- Гаразд!

I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.

- Здоровi! З вiвторком!

- Здоровi, свате! - вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.

- Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?

- Таке вже наше здоровля! - вiдказала за неї стара.- Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.

- Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?

- Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.

- Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас,- мати тебе кличе.

- _ Не пiду я тепер.

- Iди, бо дуже треба! - Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину.- Убирайсь!

- Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? - прохала Параска.

- Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! - Вiн повiв її з хати за руку.

Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку - тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад iз цiєї темницi - туди, серед безмежнi простори блакитно-осяйного вiльного неба.

Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут - бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.