Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог,мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.

- Острог? - поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?

- Я… нi… я…

- А чого ж тобi туди треба?

- Я… менi… треба менi…

Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.

- Ну? - питавсь.

А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.

- Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна! - промовив мiщанин.- Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.

Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: "Еч захвойданки бiсовi!"

Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.

"Попитаю цього,- подумала.- Уже ж вiн знає, то, може, скаже".

Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:

- Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.

- А тобi нащо?

- Чоловiк мiй там сидить…- промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.

- Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?

- Нi за що…

- Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив - та й нi за що! Шахраї проклятi!

Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.

- Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!

Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.

"Боже мiй! - думала собi.- Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв".

Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.

- Здоровi були, панночко!

Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.

Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.

- Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..

Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:

- Здоровi були!

Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.

- Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.

- Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…

Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.

Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:

- Ну?

- Адже це острог?

- Ну?

- Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…

- Ну?

- Пустiть мене побачити його!

- Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.

- А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!

Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:

- Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?

- Нi…

- Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя,- тодi й пустять.

- А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..

- Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..

- Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..

- Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..

Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: "Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!"

Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,- вона їм розказала…

- Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.

Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:

- Сидiр Харченко!

Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:

- До вашої милостi…

- Чого тобi?

- Менi чоловiка побачити.

- Якого чоловiка?

- Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…- А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула: