Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- А що? Вже пищить? Га? Пищить?

У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сiрi очi туманiли… А чорний, незважаючи на те, знущався:

- Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:

- Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?

Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.

Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не стерпiв бiльше. Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом:

- Не кажи йому цього!

- А тобi яке дiло? Ти що за пан? - визвiрився той.

- Таке менi дiло, що ти його мучиш. От же не муч!..

- Чи ба, який милостивий! - зареготався чорний.- Плювать менi на тебе! Хочу казати й казатиму!

- Нi, не казатимеш!..- Зiнько почував, що голову в нього мов огнем обнiмає.

- А що ж ти менi зробиш, як казатиму? - глузливо питав чорний.

- Зроблю, що тобi зацiпить!

- А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? - I вiн пхнув йому пiд нiс свого здоровенного кулака.Нюхай!

Рештанти притихли, всi обличчя повернули до Зiнька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зiнько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бiйки.

- Геть з кулаком! - промовив Зiнько голосом, що дзвенiв i тремтiв, як струна.

- Нюхай! - I чорний штовхнув йому кулаком у зуби.

Ще одна мить, i Зiнько вiдштовхнув би вiд себе нахабного, i тодi мусила б початися бiйка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця чорному, що той аж поточився й одскочив набiк. Перед їм стояв палiй.

- Ти чого штовхаєшся? - крикнув чорний, кидаючись до його з кулаками. Але ще не встиг i вдарити до дуття, а вже сам здобувся такого стусана по вуху, що голова його вiдразу схитнулася набiк i сам вiн, пото-чившися, за малим не впав на пiл. Розлютований, скаженiючи, ухопив вiн важку кавратку, що нею рештанти пили воду, i кинувся знову до палiя. Але ту ж мить кiлька рештантiв вчепилось за його ззаду, не пускаючи.

- Пустiть мене! Пустiть!..- пручався вiн у їх в руках.- Пустiть, я йому голову розвалю!.. Гетьте!..

- Ану, розвали! - казав палiй, стоячи зважливо I ладен щохвилини збити знову чорного додолу, хоч i сам був блiдий як крейда.- Або я тобi твою пельку заткну, щоб ти бiльше не в'яз до хлопця.

Тим часом рештанти вiдняли в чорного кавратку i, хоч вiн пручався, одвели його й посадили геть далi в кутку. Помалу все затихло.

Чорний з того часу зненавидiв i Зiнька, i хлопця, i палiя, але не займав уже нiкого: почував, що там бiльша сила. А Зiнько того ж вечора розговорився з палiєм, i той по щиростi розказав йому про свою пригоду. Вона не здалася Зiньковi дивною i була дуже проста.

Давидовi (так його звали) було тiльки дев'ять рокiв, як його батько вмер, а за їм незабаром i мати. їх було тiльки двоє - брат та сестра, - обох їх громадськi опекуни пороздавали по наймах. У батькiвську хату Пустили якогось чоловiка, а землю вiддали другому. Як парубок, вирiсши, схотiв оженитися i домагався свого добра, то мiг вернути собi самi голi, пооблупуванi стiни батькової хати. Уся худоба десь розтеклася, а той чоловiк, що колись узяв його землю, тепер її не вiддавав. Почалися позви, судова тяганина. Давидiв кривдник напував сiльських суддiв горiлкою, давав де треба хабарiв, i тiї суддi скрутили всю справу. Позивався-позивався Давид та, зневiрившися зовсiм, що зможе вернути своє добро, вилаяв старшину й суддiв; старшина кинувся його бити, а Давид, обороняючися, вдарив його. За це вiн одсидiв з рiк у тюрмi. Вийшовши з неї, не вернувся додому, блукав по заробiтках, аж поки одного разу сталося так, що йому не вислано з волостi пашпорта. Яко безпашпортного, його "по етапу" одведено додому й приведено туди рештантом. Виявилося, що в волостi старшина (давнiй ворог Давидiв) удвох iз писарем завели такi порядки, що хто не пришле їм трьох карбованцiв хабара, дак тому не посилають пашпорта. А що Давид тих трьох карбованцiв не прислав, то за те мусив проходитися додому. Вiн знову вилаяв старшину, а той його знову побив i замкнув до холодної. Втiкши з неї вночi, Давид пiдпалив старшину, а за їм згорiло й iще багато хат…

- Тепер я пропав навiки! - казав Давид.- Зашлють на Сибiр, та й годi,запакують! Якби тепер, то я б уже його й не палив - нехай йому лихо! А тодi дак так мене за серце вхопило, що й не тямив нiчого. Бачу, як за старшиною ще людськi хати займаються, та й не жалко менi їх, аж радiю: так вам i треба - думаю собi,- попускаєте кривдити людей отаким глитаям - от же маєте!.. Таке запекле серце тодi було. А тепер' жалко… Як iзгадаю, скiлькох людей i хати, й худоби позбавляв, то так стане погано, що аж… Вiриш, iнодi вночi як здумаю, дак хоч по-вовчому вий, та й годi!..